Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

і, мовчки, не роздягаючись, влігся на печі. Весною помер. Мало згадую й Романа, за винятком того, що носив він окуляри. Пам`ятаються і кілька повоєнних літ, коли йому вдалося закінчити якісь курси і працювати інспектором райфо. Заходив він і до нас, щоб скласти якийсь патент чи акт про одноосібницьку діяльність моєї мами, яка все продовжувала збагачуватись завдяки нещадній експлуатації безутомної швейної машини «Каjzer». Не раз мама казала мені, що Роман Іващук «людяний», та все ж, беручись за пошиття чиєїсь кофти, спідниці — посилала мене на двір стежити, чи не йде до нас фінінспектор.

Як розуміти таке поняття, як «війна». Зі шкільних років нам прищеплено, що війни бувають справедливі і несправедливі, визвольні і загарбницькі, континентальні і колоніальні, феодальні та імперіалістичні, оголошені і неоголошені, локальні і світові, вітчизняні і найбільш братовбивчі — громадянські. Тепер дозволимо собі перейти, так би мовити, від загального до конкретного, від великого до малого. Допустимо, що поняття «визвольна війна» і «загарбницька війна» зрозумілі всім, всьому народу. Цікаво, а як розуміє це конкретна особа: мати своїх дітей, яких розірвало на шмаття снарядом, що прилетів з тієї «визвольної» сторони? Або як розуміють це діти, батьків яких розстріляли, посадили у тюрму, концентраційний табір, вислали за межі своєї рідної землі за першим заходом «сині», за другим — «зелені»?

В цьому ряду порівнянь своє місце (для прикладу) займають стосунки польсько–російські, польсько–українські. Скільки невідомо для чого пролитої крові поділило ці два слов`янські народи, розселені в безпосередньому сусідстві і, вважалось би, назавжди приречені на можливу якнайтіснішу співпрацю і співжиття. Чи то якийсь фатум затяжів над ними? Людство, взяте в цілому — божественне, а — взяте в окремих його частинах є породженням пекла.

Не знаю як де, а на нашому Поділлі найбільш суттєву ознаку приходу весни приносить вітер. Найчастіше в кінці березня південно-західний вітер за якихось дві–три доби «з`їдає» на полях товсту ковдру вже не білого, а сірого снігу, висушує незчисленні калюжі, рівчаки та борозни, видуває вологу із стріхи на хатах та клунях.

З-за такого вітру обламується сухе гілля в лісах, гаях і дібровах, даючи місце для розвою молодих пагінців.

Саме після такого вітру надумала моя бабуся Агнешка назбирати хмизу на Старокостянтинівському шляху, обсадженого ще в катериненські часи подвійними рядами крислатих лип.

Взяла в руки мотузку, вийшла з двору, а далі, зійшовши з пагорбка, попрямувала до невеликого мосту, перекинутого через річечку, що розрізала дорогу впоперек. Місток, попід який неквапно пробиралась вже дещо лінива на ту пору річка, охоронявся поліцаями. У пішого чи кінного мав перевірятись «ausweys» на право переміщення по мосту. А оскільки таких подорожників не було днями, а то і тижнями, то місток охоронявся вартою, яка зовсім не виходила з хати, що стояла за сотню–півтори кроків від «переправи».

Бабуся моя добре знала тих охоронців, як і ті її знали, бо не раз випрошували у неї чогось «загризти».

Не встигла старенька, озброєна жмутком мотузки, ступити кілька кроків містком, як із поліцейської садиби вискочило дві здоровенні собаки. Собаки, навчені «псами», не гавкали, а мовчки вчепились іклами в литки та стегна «порушниці». Тільки глухе гарчання чулось з-поміж зойків «диверсантки». Намагання якось відмахнутись були марними. Збивши запал, наситившись, собаки разом повернули до хазяїв, запопадливо крутячи хвостами. Знали: їх чекає винагорода.

Мучилась бабуся довго. Минула весна, минуло літо, осінь. Порване тіло гноїлось, сходило кров`ю. Не допомагали ні листочки подорожника, ні капустяний сік, ні настій різнотрав`я. На зиму померла. Поховали її в Осічку — глухому далекому селі–хуторі.

Попри всі негаразди першої окупаційної зими, природа не змінила свого поступу і ритму — прийшла весна. Земля парувала, догори тягнулась кожна травинка–билинка. Потягнулись до життя і люди. Почалась звична копошня в дворах, городах, садках. Треба було думати, а що ж то доведеться їсти наступної зими. Всі ж закамарки опустіли. Німці, майже не порушуючи колгоспного устрою, сповна використовували запроваджені ще комнезамами неперевершено висмоктуючі методи обдирання сільського трударя. В таких обставинах єдиним порятунком залишався город, отих десять-п`ятнадцять соток землі при кожній садибі. Зарябіла білими хустинками земля. Біля нашого дому нам припало теж з 6–8 соток. Ми ж бо займали тільки половину хати, а хазяям другої половини теж припадала половина городу. Але моя мама не вийшла тієї весни на город, не позначила білою хустинкою свою присутність там. Хворіла, хворіла тяжко.

Помикулявшись туди-сюди, взяв я заступа і почав копати город. Смужка тієї землі була вузенька і довга. Спершу в мене йшла робота безладно, сіпався я то в один куток, то в другий — скоро втомився. Почав робити висновки і втямив, що біля землі потрібні послідовність і терпіння. Примірявся і постановив: відлічу кілька кроків за себе, відріжу лінію і не розгинаюсь доти, поки не скопаю відміряне. При такій організації скоро почав бачити свою роботу. За два чи три дні скопав ділянку. Спав я добре…

Наша сусідка, тітка Олена, дала мені кілька корзин насінної картоплі; друга сусідка, Баранська Люба, всипала кварту кукурудзи. Щось вдалось напорпати вдома. Все було ретельно перебрано, перевіяно і посаджено. А вже на початку червня заходився сапати, підгортати, та в цьому проявилась моя низька кваліфікація: повирубував чи не всі проклюнуті стебельця кукурудзи, а підгортаючи кущ картоплі, крутився навколо нього сам наче бичок на прив`язі. Йшла стежкою якась жінка і побачила моє крутіння. Підійшла, зітхнула, взяла у мене сапу і, стоячи на місці, підгорнула кілька кущів картоплі, спритно оббігаючи їх тільки сапою; потім ступила ногою вперед - і ще кілька кущів. Науку я засвоїв.

Копали картоплю з мамою. Що запам`яталось тієї пори, то це відкриття німцями школи. То зовсім не означає, що ця звістка так вже занепокоїла нас. Серйозно її сприйняли, хіба що, наші батьки.

Вранці, режимом внутрішнього розпорядку, передбачалась загальна молитва. Потім уроки. Історію чомусь не вивчали, географію теж, ні російської мови, ні німецької не викладали. Добре пам`ятаю уроки Закону Божого. Старенький лагідний чоловічок надзвичайно цікаво і проникливо розповідав біблейські історії, вносив у наші душі якусь заспокійливість, умиротворення. Ми не наважувались при ньому турсатись, стріляти вишневими кісточками, писати крейдою по спинах…

В позаурочний час нас організовували на громадсько-корисну роботу: збирати по місту побите скло. А було його…! Я вибився в «передовики». За школою стояв якийсь хлівець, так я