Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

дурний чоловік. Справа в тому, що дорога Вінниця–Хмільник, виходячи з лісу, прямувала по самому низу досить глибокого яру. На верхніх гребенях пологих схилів розташувались з однієї сторони — «народ», тобто кілька сотень школярів, з протилежної — теж досить численна ланка почесної охорони з німецьких солдатів місцевого гарнізону.

З однієї сторони «народ» був «озброєний» букетами квітів, яких заздалегідь привезли цілу фуру, з другої — почесна варта, як і годиться, тримала в руках такі необхідні в подібних випадках — чорноблискучі автомати.

Була і третя сторона: служиві місцевої поліції, гестапо, жандармерії, осткомендатури, фельдкомендатури; по всьому було видно, не займали чільного місця в побудованій еспланаді, а розійшлися ген по межі всього узлісся. Мабуть, для того, щоб хтось ненароком, вийшовши з лісу, не зіпсував так ретельно продуманого церемоніалу зустрічі. Досконалість побудови експозиції проявилась і в тому, що «хазяї» зустрічі, знаходячись разом, перебували одноразово на доцільній відстані одні від других, не гублячи водночас жодної фігури на протилежній стороні, по-перше; «гості», їдучи дорогою, були на поштивій відстані від «хазяїв» і, разом з тим, мали відчувати їх близькість, невимушеність, по-друге: всі інші дійові особи, знаходячись, начебто, поза межами безпосереднього дійства, забезпечували багаторольову ходу всього сюжету вистави.

Нам було суворо наказано не кидати квітів до ніг (коліс) гостей, а тільки потріпувати букетами над головою.

Хористи йшли на зустріч не в загальній колоні, а наче окремим підрозділом. Вдягнені ми були так, як і всі, лише блакитна хустина на дівчатках, а жовта на хлопчиках відрізняла нас від всього «народу». Хустина зав’язувалась навколо шиї, а кінці її пришпилювались до лівої частини грудей — «до серця». Коли «народ» вишикувався в одну шеренгу з квітами в руках на всю довжину гребеня схилу, то нас поставили в каре» щільною групою, і квітів нам не дали. Була ще відмінність між мною і всіма іншими «співаками». Хормейстер наш, проводячи репетицію, диригував завжди лівою рукою з повернутою донизу долонею, показуючи цим, що треба співати тихо. При цьому, виразно дивлячись на мене, він торкався пальцем правої руки до своїх міцно стиснутих вуст, а ліву опускав все нижче і нижче. Коли ж треба було (за висловом одного із маестро) «подати звук», керівник викидав вказівним пальцем лівої руки прямо мені в груди (так мені вважалось), а праву, з повернутою догори долонею, рвучко підносив все вище одноразово, тримаючи широченно розкритий рот. То було знаком, що мені треба «вступити» і я «давав звук».

Вітальну пісню, яку хор мав проспівати, я вже и не пам`ятаю. Хіба що залишились слова: «козаченьки…», «мати Україно…», «воріженьки».

Як завжди і всюди, ті, що мали зробити щасливим «народ» своїм приїздом — запізнювались. Спочатку казали, що мають ось-ось приїхати, потім хтось переніс прибуття на годину, потім рознеслось, що приїдуть у полудень. Шеренги, як з однієї сторони дороги, так і з другої, почали ламатись, вчителі збирались «по справах», діти поопускали букети, наче віники. Саме тоді з лісу вискочило декілька мотоциклістів….

то був знак. «Народ» і почесна варта, кожен по своїй стороні дороги, зайняли відпечатані місця. Ось і череда машин з відкритими верхами. На грузових — по кілька рядів солдат у металевих шоломах, у легкових — по кілька німецьких офіцерів в кашкетах з задертими догори туліями. За якихось півтори–дві хвилини від кортежу над дорогою залишилась тільки смуга пилюги, а «народу» все-таки не довелось цього разу розпізнати, хто з тих приїжджих був «його» гебітскомісарем. В школу нам сказали більше не приходити.

За якийсь час по містечку рознеслось: Куприєвича, нашого директора школи, німці заарештували і розстріляли. Як ходило по людях, Куприєвич носився з ідеєю про самостійну Україну. Спочатку місцеві німці поблажливо ставились до носіїв такої ідеї, керуючись якимись своїми тактичними намірами. Та вони, видно, не збігалися із стратегічними цілями їхніх берлінських керівників. От носіїв тих ідей і порозстрілювали.

2002 рік. Остання декада березня. Минули роковини, як не стало Танечки, минули роковини, як не стало Леся. Ходили ми на цвинтар, поминали. З втратою ще не примирився. Не знаю, чи може бути це в майбутньому. Дуже мені прикро від того, що я постійно відчуваю свою провину перед Танечкою. Що не згадаю, то все мені не виходить з голови: не треба було цього казати, не треба було того робити. Велика праведниця була моя Танечка. Уміла прощати, уміла у всьому зарадити мені. Живу з думкою, що і в цей останній раз простила мене.

Декілька разів, ні — декілька десятків разів подумки я звертався до Леся за порадою, за відрадою, хотілось поділитись думками, враженнями, почуттями. Як це він умів слухати! Як це важливо мати друга, який уміє слухати. Наче не дуже–то мудре діло — слухати, не перебиваючи, не заперечуючи, не відволікаючи. А яким–то умінням передається відчуття, що тебе слухають, тебе сприймають. Таким слухачем був Лесь. Цьому я постійно у нього вчився.

Нещодавно відвідав його сім’ю. Поговорили з Галиною, з дочками Леся. Помовчали. Потім кажу Галі:

«Покажи–но мені Лесеві папери». Подала дві повні шухляди. Перегортаю, перегортаю; дивлюсь, вичитую. Аж ось до рук потрапляє свідоцтво про закінчення Лесем семи класів в школі № 1, тобто, здобуття неповної середньої освіти, що по тих роках було вагомим. Дивлюсь і дивуюсь з того, що бачу: по всіх предметах «3» — «задовільно». Жодної четвірки, жодної п`ятірки! Згадую, що в ті часи ми цілим кутком ходили за Лесем, щоб списати у нього ту ж алгебру, ту ж геометрію, чи вправу з української мови. Та й без цього ми знали: про що не спитаємо у нього, він дасть відповідь, знайде хід рішення, згадає такі дошкульні нам дати, або як казали — хронологію. А тут одні трійки! Та навіть у мене свідоцтво було більш якісним. В самому низу бланку надруковано: заступник директора школи по навчальній роботі і підпис Головін Л.Є. — батько Леся. Класний керівник і підпис: Вороніна А.Є. —