Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

побита баночка рум’ян. Та самій собі Юріт Даль ще твердила, що хоче її вбити — то й уб’є.

Проте не варто привертати до проклятущої дівки забагато братової уваги — маестра думала про це, підсвідомо захищаючи Канре від Людовіка Преста, як робила завжди. У дні, коли королівський чаротворець навідував її, вона відправляла служку геть. У мандрівках, де шлях міг перетнутися з братовим, вона брала когось іншого за супровід. Навіть тепер сила звички спрямувала старання маестри Альвіанні у звичному напрямку. Канре належить їй. Канре не може впасти в око тому, хто запевне роздивиться правдиву відповідь у її лиці, надто схожому на Карине. Одного разу вистачило.

— У Преста не може бути інтересу до слуги, — відказав Людовік. — В іншому разі Жаррак Етель отримає ще один урок. Я про це потурбуюсь, аби компенсувати те, що мало часу присвятив йому в дитинстві і дозволив Генріені виліпити з мого сина те, що вона забажала. Але тепер він урешті вдома і справно отримуватиме уроки доти, доки не зрозуміє свого місця у світі.

«У твоєму світі», — подумки заперечила Юріт Даль, приймаючи сліпоту брата з поблажливістю. Вона потамувала втомлене зітхання, слідкуючи за тим, як віддалік, при вікні, безтурботний Жаррак Етель теревенив зі старшими братами й Бернажевими племінниками.

— Подбай, аби та служка була у твоєму домі до нашого повернення, — попрохав брат.

Юріт Даль зболено прикрила повіки.

— Я сподіваюся, що обійдеться без твоїх уроків, Людо. Мої слуги — не забавки. Ні для тебе, ні для сина, якого тобі то хочеться возвеличити, то не терпиться замучити до півсмерті.

— Чаротворення — це те, що можна зрозуміти тільки на практиці. Коли обсмалиш собі руки до м’яса. Коли кожна помилка віддаватиме, як кулаком під дих. Так і з іншими речами: практика. Живий біль. Ніщо краще не працює. А Жаррак надто м’якотілий.

— Гаразд-гаразд. Твої діти — тобі їх і катувати, — заспокоїла брата маестра Альвіанні. — Коли виїжджаєте?

— На світанку.

— І не зазирнете попрощатись?.. О, поглянь, які гості. — Жінка кивнула в бік подружжя Мерселлі з синами, котрі щойно прибули, й присутні розступилися перед ними, звільняючи шлях. — Втішиш пана Есті вітанням? Його молодший врятував Жарракові життя.

— Часом думаю, що дарма.

— Ну-ну, Людо, не треба таких слів. Ще й на публіці. Для тебе він, можливо, тільки паросток роду, але в очах інших Жаррак — блискучий молодий чаротворець. Поглянь лише, як сини Бернажів втішені його товариством… Що не кажи, ви з Генріеною зробили хороший внесок у скарбницю роду.

— Ще б він отримав її особливий дар до тайнопису, а не золоте волосся, — хмикнув Людовік і широкими кроками попрямував до Мерселлі, з котрим його поєднувало вічне суперництво в усьому, включно з талантами дітей. Мерселлі переміг кількістю, проте чаротворчі сили Престів горіли яскравіше — до радості брата маестри Альвіанні.

Вона любовно провела того поглядом і прикрила усмішку віялом. Хай що Людо твердив, Юріт Даль добре пам’ятала минуле. Чаротворці укладали союзи, щоб отримати якомога сильніше, унікальніше, більш обдароване насліддя. Збоку шлюб Людовіка Преста і Генріени Рейзенштейн, герцогині Віннської, міг би виглядати таким же експериментом. Але ті, хто знав їх, ясно бачили, як королівський чаротворець боготворив свою запальну дружину. До пори, до часу. До дня дуелі.

* * *

Канре тричі постукала і ввійшла до покою, звично опускаючи очі додолу. Двері хряснули в неї за спиною від протягу. Навіщо пані забажала її побачити одразу після прийому, та ще й в опівнічну годину, дівчина не знала.

— Чи є щось, що ти хотіла б сказати мені? — озвалася господиня з улюбленої софи при вікні.

— Прошу вибачення, — відповіла Канре стиха, — бо підвела вас та взяла собі ті рум’яна.

Вона таки не згадала про каблучку, бо була певна, що то наклеп. І почувала в собі тонку струну, котра мов бриніла: вигаданої провини на себе не візьму.

— До мене приходила сьогодні Жюстіна — сама, хоч це геть не схоже на неї. Вона лежала на цьому килимі біля моїх ніг, обливаючись слізьми, й прохала залишити тобі життя. А ще твердила, мовби викрадена баночка рум’ян — то її брудних рук справа. Хоча їй і заборонено заходити до мого покою. І та баночка зникла вже давно. Скажи мені, вона теж брехунка?

— Так, пані, — відповіла дівчина, хоч така новина застала її зненацька. — Вона збрехала вам, щоб вирятувати мене.

— Ти дивуєш мене. Видавалося, що цінуєш своє життя й кмітлива достатньо, аби не втрапляти у проблеми. А тепер же — поглянь! — тобі простягли руку допомоги, а ти відкидаєш її, мовби вища за це. Мовби смерть нічого не важить. Коли це ти стала такою гордою?

Канре мала відповідь, але не озвучила її. Бо маестра якщо вбачала в ній трохи людину, а не саме лиш болото, і це вважала верхом добрості.

— Я зробила помилку. Знаю, яка розплата. Тому не хочу, аби Жюстіна чи будь-хто інший страждав через мене. Оце й усе, маестро.

— Усе? — Пані Альвіанні раптом розсміялася. — Підійди до мене, коли це все.

Дівчина послухалася. Спинилась біля софи та опустилась на коліна, очікуючи щонайменше удару. Натомість пальці панії, пропахлі терпкими парфумами, опустилися їй на голову й пробігли по волоссю, ледь торкаючись його, ніби хотіли зняти невидиму вуаль.

— Я зроблю тобі подарунок, Канре. Подарую життя, хоч ти й зневажила все, що мала. Я скасовую свій вирок.

Кілька секунд Канре не могла повернути собі дихання, ніби хтось не залишив у кімнаті повітря. Несподівано ніжні дотики маестри та її помилування — служка намагалася прогнати лелітки запаморочення з-перед очей і замислилась, чи раптом не спить. Проте задушливий трояндовий аромат, світлий покій і скажене серцебиття були достеменно правдивими.

Вона опустила погляд додолу і вдихнула.

Світ заворушився. Мовби до того — з моменту, як маестра Альвіанні озвучила свій смертний присуд, — все довкола Канре скам’яніло і вона сама скам’яніла, як