Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

— Будьте завтра о третій за мостом на Рош-стрит, — шепнув Ковпервуд. — Я приїду за вами. Вам не доведеться чекати ні хвилини.

Вона зволікала з відповіддю, міркуючи, марячи наяву, заворожена сліпучим майбутнім, яке чоловік відкривав перед жінкою, готова скоритися чужій, непохитній волі.

— То ви прийдете? — наполягав він.

— Стривайте, — промовила вона ледь чутно. — Дайте зважити... Чи можу я?

Вона все ще вагалася.

— Так, — сказала вона згодом і глибоко, на повні груди вдихнула повітря. — Так! — повторила вона, немов щось нарешті вирішивши про себе.

— Кохана, — прошепотів він, стискаючи лікоть Рити та задивляючись в її освітлений місяцем профіль.

— Що я роблю? — прошепотіла вона, бліднучи та задихаючись від хвилювання.

16. Фатальна інтермедія

Ковпервуд радів неймовірно. Він заледве дочекався часу побачення, і дійсність перевершила всі його найсміливіші сподівання. Рита була миліша, своєрідніша, звабливіша за всіх жінок, котрих йому доводилося раніше зустрічати. Підприємець поспішно винайняв чарівну квартирку на Північній стороні і гаяв там із Ритою чимало годин уранці, вдень і ввечері — залежно від обставин. Тут, на волі, Френк міг не кваплячись вивчити свою нову коханку, але хоч би який прискіпливий він був, чоловікові не вдалося виявити в ній жодних або майже жодних недоліків. Молодість і безтурботність — безцінні дари, а у неї в надлишку і того, й іншого. Натура, чужа до будь-якої меланхолії, що мала щасливу здатність насолоджуватися миттю, Рита не намагалася зазирати в майбутнє, не вишукувала причин для тривог і хвилювань, не згадувала про минулі невдачі та неприємності. Вона любила гарні речі, але не була марнотраткою. Як не намагався Ковпервуд умовити її більше витрачати на себе, як не хитрував, все було намарно, і це не могло не викликати його поваги. Жінка завжди знала, чого прагне, витрачала гроші економно, купувала розважливо та скромністю своїх суконь нагадувала йому польову квітку. Часом почуття до Рити захоплювало Френка з такою силою, що ставало болісним для нього і він радий був би позбутися тієї мани, але не міг із собою нічого вдіяти. Чар не минав. Коли після найнесамовитіших ласк Рита поправляла своє розпатлане волосся, чарівно кривляючись перед дзеркалом і міркуючи відразу про купу приємних речей, вона здавалася йому тільки ще більше свіжою, вродливою та чарівною.

— Ти пам’ятаєш, Алджерноне, ту картину, що ми з тобою бачили в антиквара три дні тому? — нагадувала вона, розтягуючи слова та називаючи його цим другим іменем, яке вважала милозвучнішим і відповіднішим для їхніх романтичних зустрічей. Ковпервуд спочатку заперечував проти цього, але вона наполягла на своєму. — Пам’ятаєш плащ старого, який досконалий синій тон (картина називалася «Поклоніння волхвів»)? Ну, просто ча-рів-ний!

Вона так мило розтягувала слова і так кумедно при цьому випинала губки, що немислимо було не поцілу­вати її.

— Маргаритко моя, — казав він, пригортаючи її до себе. — Саксонська статуетко!

— Ну ось, я тільки-но причесалася, а ти знову розпатлав мені волосся.

Голос її й очі були невинні та простодушні.

— Неодмінно розколошкаю, моя кокетко.

— Ти мене зовсім задушиш. Мені завжди боляче від твоїх поцілунків. Невже тобі мене не шкода?

— Шкода, крихітко! Хоча мені подобається заподіювати тобі біль.

— Ну що з тобою вдієш!

Але і після цих бурхливих поривів його так само тягнуло до неї. «Вона — як метелик, — думав він, — кремова з білим або блакитна із золотим — пурхає над шипшиною, з квітки на квітку».

Дуже скоро Ковпервуд переконався, що Рита чудово тямить у вимогах світу, хоча сама й не належала до цього кола. Рита відразу ж збагнула і його бажання відігравати роль у товаристві, і честолюбне прагнення колекціонувати картини, і мрії про блискуче майбутнє. Мабуть, їй було зрозуміло, що він ще не повністю проявив себе, що Ейлін як дружина для нього не зовсім годиться і що їй, Риті, ця роль була б більше до снаги. Незабаром вона стала розмовляти з ним і про свого чоловіка, дуже поблажливо відгукуючись про його слабкості та недоліки. Вона не тримала на нього зла, просто їй, як з’ясувалося, набридли взаємини, які не виправдовувалися ні коханням, ні схилянням перед талантом, ні взаєморозумінням. Френк запропонував Риті перебратися в просторішу оселю, покласти край дріб’язковій економії, яка дратувала її та Солберґа, і пояснити все тим, що родина висилає їй зараз більше грошей. Спочатку Рита і слухати нічого не хотіла, але Ковпервуд м’яко, хоча і наполегливо наполягав і таки домігся свого. Ще через якийсь час він порадив їй умовити Гарольда поїхати в Європу. Нехай думає, що її рідня і цього разу розщедрилася. Прохання, ласки, переконання та лестощі зробили свою справу. Пані Солберґ врешті скорилася та прийняла допомогу коханця.

Позбувшись матеріальних турбот, вона зовсім заспокоїлася та розцвіла. Втім, щедротами Ковпервуда Рита користувалася помірно і гроші його витрачала розважливо. Більше року ні Солберґ, ні Ейлін не підозрювали про цей зв’язок. Гарольд, обвести котрого навколо пальця було зав­виграшки, поїхав погостювати до матері в Данію, а звідти — до Німеччини, удосконалюватися в музиці. Наступного року Рита Солберґ вирушила слідом за Френком у Європу. В Екс-ле-Бені, Біарріці, Парижі і навіть у Лондоні Ейлін перебувала в блаженному невіданні щодо цієї другої супутниці свого чоловіка. Рита намагалася розвинути смак Ковпервуда, знайомила його з серйозною музикою та літературою. Завдяки їй змінилися його погляди на багато речей. Рита схвалювала його намір скласти велику збірку картин старих майстрів і радила бути обачнішим у виборі полотен сучасних художників. Френк був цілком задоволений таким станом справ і нічого кращого для себе не бажав.

Але, як і будь-яке піратське плавання хвилями пристрасті, таке становище загрожувало небезпекою. Чого доб­рого, міг піднятися й шторм — один з тих лютих шквалів, причиною яких буває обманута довіра та створені суспільством моральні норми, згідно з якими жінка є власністю чоловіка. Правда, Ковпервуда, котрий жодних законів, крім своїх власних, не визнавав, а якщо і корився чужим правилам, то лише тоді, коли не міг їх обійти, гіпотетичні скандали, сцени ревнощів, крики, сльози, докори, звинувачення особливо не бентежили. До того ж, можливо, вдасться цього уникнути. І там,