Стефанія Лін - Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін

Глава 12.2

Святий виходить зі спальні, я ж не знаю, що і думати. Займемося тим чим мали… Він про малювання чи…наші поцілунки? 

Повільно встаю й крокую у ванну. Чоловік вже на кухні, чую як виграє тиха музика, він навіть щось наспівує й, певно готує. Тож швидко вмиваюся. чищу зуби та зав'язую волосся у хвіст. На піжаму накидаю легкий халат, ігноруючи весь одяг, що придбав батько. Лише після всіх маніпуляцій йду на кухню. Влад якраз заливає заварник кип'ятком, тож по приміщенню розноситься приємний аромат лісових трав. Слідом пищить мікрохвильовка й вона відмикається. Звідти п'янким ароматом розноситься зовсім інший запах: м'яса, спецій, зелені та картоплі. 

Сідаю за стіл, поки Святий сервірує його й лише тоді дозволяю собі знову оглянути його. Високий, широкоплечий, з засмаглою шкірою. Про таких кажуть — фатальний чоловік. Сині очі зачаровують. Не магнетують, навпаки, кричать про небезпеку, але варто спійматися на їх гачок, все — пропала. Сила характеру відчутною аурою танцює навколо тіла. Впливовість й розуміння власної значущості опиває чоловіка немов туман. Не видно, ні, просто….ти знаєш це. 

— Смачного, Юліано. — всміхається та сідає навпроти.

Червонію. Опускаю голову намагаючись приховати це. Побачив… Побачив, що розглядаю, немов закохане дівчисько. 

— Дякую, тобі теж, — шепочу.

Виделка у руці тремтить, чай взагалі страшно наливати, тож Святий вправно обслуговує мене й муркотливо додає:

— Можу погодувати тебе.

Швидко підіймаю погляд та з подивом зазираю в синяву. Темна. В'язка, гірша за тину. Ловить і не відпускає. 

— Навіщо? 

— У тебе з апетитом проблеми, я помітив. 

— Просто не надаю їжі значення.

— Дарма. Їж. Все.

І я їм. До власного подиву все, що поклав у тарілку, а це картопля, м'ясо, сир, багато зелені, спаржа й вершковий соус. Порція для чоловіка, але справляюся з їжею і навіть запиваю чаєм.

Після вечері ми йдемо у майстерню. Влад саджає мене за одне з полотен, де вже написана картина. Просить закінчити, а сам сідає на підлогу підклавши під спину довгу подушку та слідкує за кожним рухом. 

Спогади про минуле змальовування з натури не дають спокою. Хочу, щоб знову сидів позаду та направляв руку. Хоча б так, якщо вже не продовжуємо нічні поцілунки. Але Влад непохитний, навряд моя ініціатива буде вітатися. Тож заштовхую бажання якомога далі, до подібного звикла, й розглядаю картину. Зображені обриси темної дороги, що ведуть у лісові хащі. Дерева у ній темні, практично чорні, жодного промінця світла. Місцевість болотяна без натяку на траву чи квіти. 

— Ти хочеш, щоб домалювала її у цьому стилі? — запитую, навіть не повертаючи до чоловіка голови.

— А ти як хочеш? — ліниво відповідає питанням. — Я попросив закінчити, але не казав як. Здивуй мене.

Киваю. Беруся за пензлик та фарби й починаю. Змішую кольори, додаю світлих тонів, відтінків, сонячного проміння, яке все ж пробивається крізь дрімучі хащі й падає на землю. На цих місцях миттєво виростають квіти:розсип білих, маленьких голівок. Трава стає соковитішою. Намагаюся прибрати усі тьмяні відтінки, аби картина стала на мій смак. 

Подобається, що варто думкам повністю поринути у малювання, як все інше припиняє існувати. Але цього разу помічаю у собі дещо інше… я більше не тікаю від реальності, не малюю, бо батькові докори й образи ранять. На полотно не виплескується негатив, який осадом залишався у душі після його криків. За час, що живу у Влада, жодного разу не почула чогось подібного і…відпустило. Дихати стало простіше. Жити. Дійсно жити. Повністю усвідомлюю це зараз, в цю мить, поки пензлик натхненно веде лінії травинок. 

Тепер я малюю те, що дійсно хочу. Те, про що говорив Влад у першу нашу зустріч — радість і спокій. 

Відриваюся від картини й прискіпливо оглядаю результат. Усміхаюся. Малюнок став значно світлішим, позитивнішим й сповненим надії. Насичені відтінки фарб приємні оку. Хочеться дивитися і дивитися.

— Готово, — тихо кажу.

Влад встає з підлоги й підходить до картини. Встає позаду. Подих перехоплює миттєво. Між нами відстань, але відчуваю чоловіче тепло. Одразу ж хочу відкинутися назад, та подумки забороняю. Я захотіла більшого, відповіла на провокацію Святого, але між нами це нічого не змінило. Не зблизило, попри те, що жадаю саме цього, сама не розумію, чому. Просто, потрібен мені. Притягує. Павук, що сплів павутиння й спіймав, а тепер грає. Так же все?

Раптом його руки лягають на мої плечі. Тонка тканина халата пропускає їх тепло. Дихання торкається вуха — Влад нахилився до мене. 

— Краще, ніж ідеально, Юліано.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍