Юліанна Бойлук - Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук

Глава 20. Нарешті повернення

— І що ж це за новина, синку? Ми слухаємо... — з нотками тривоги в голосі, запитує Валіде. Я дивлюсь на неї, а тоді на брата. Він радо відповідає через мить мовчання, майстер тримати інтригу:

— Повелитель шле нам свої вітання. Він своєю священною волею наказує мені, своєму спадкоємцю, вам, Валіде, його улюбленій баш-кадині, і тобі, Селіндж, дорогій дочці, збиратися і негайно вирушати в путь у столицю на весілля милої Айше Султан. Після весілля ми всі негайно повернемось. Я думаю, це чудова новина, чи не так?

Я не знаю, наскільки сильно зраділа мати, яка вміла стримувати свої емоції, однак моїм радощам меж не було. Ні, я обожнюю Манісу. Але в Стамбулі на мене зачекався Арман. Хоч би одним оком помітити його. Хоч здалеку всього одну секунду. Та лише, щоб знати, що з ним все добре. Крім того, я скучила за Сафіє і всіма іншими. За татком. Раптово я просто накинулася на Мурада, міцно його обійнявши. Він же обійняв мене, весело сміючись. Різко відпустивши брата, я обняла Валіде і розсунувши їх всілася посередині. І дарма, що моя поведінка лише насмішила рідних. Я була щасливою.

— Селіндж, — казала мені мати. — Хіба так поводяться Султани?

— Ти, немов дитя, сестричко, — ласкаво всміхався Мурад.

— Просто зраділа, що побачу сестер і Володаря, — зовсім простодушно і щиро відповіла я, прикрасившись чарівною посмішкою. Закінчивши розмову, ми розійшлися на тому, що негайно треба збирати речі. Збори Мелійшах були теж на моїй відповідальності. Добре, що вона в моїх покоях. Не гаючи часу, я вирушила владнати всі справи перед від'їздом.

— Що сталося, Султано? — питала мене фаворитка. Я лише радісно посміхнулася та граційно сіла на диван.

— В мене є для вас чудова новина. Повелитель покликав Шехзаде, Валіде, мене, гарем Шехзаде, отже, тебе Мелійшах, у столицю на весілля Айше Султан. Виїжджаємо негайно, тому збирайте речі. Найближчим часом ми навідаємо Стамбул.

Я сіяла і, певно лише Джем знала істинну причину. Мелійшах радісно сплеснула в долоні. Вона хотіла повернутися в гарем Топ-Капи, аби усі побачили, що вона стала фавориткою. Юсуф же стояв трохи осторонь і дивився довгим засмученим поглядом на підлогу. Його кислий вираз обличчя псував мені свято.

— Що таке, Юсуф ага? Ти не любиш столицю? — дзвінко пролунав мій голос покоями.

— Що ви, Султано. Що я можу для вас зробити? Чим допомогти, допоки ви ще в Манісі?

Я здивовано підняла брову:

— А в Стамбулі ти вже не допомагатимеш? І що ж це значить?

— Хіба я можу поїхати з вами? Адже я слуга із палацу, а не вашої свити.

Я весело посміхнулася:,

— Дурниці. Мені байдуже, що там кажуть правила. Ти мені дуже потрібен будеш у Стамбулі. Збирай речі. Виїжджаєш із моїми людьми.

Юсуф радісно поглянув на мене, поклонився і тут же поцілував руку, приклавши її до чола:

— Я безмежно вам вдячний, Султано.

— Ти вірний... Ви усі тут вірні, тому я вас так люблю. — я щасливо щебетала. Нарешті...

***

Ось і настала довгоочікувана мить. Я знову в столиці.

Що я відчую, коли побачу рідні обличчя? Адже минуло багато часу... Мені важко вгадати емоції.

Велично та гордо ступаю гаремом поруч із рідними попри рядки наложниць і служниць. Як і в день, коли ми покидали палац, Мурад іде першим, за ним — я і Валіде. Позаду Мелійшах, як фаворитка. Піднімаючись сходами на верхній поверх, я затамовую подих. Не віриться, що так швидко минув час. От і нова зустріч! Вітаю, Топ-Капи! Ти скучив за мною? Ось і дубові двері покоїв Валіде Султан відчиняються. Лунає гучний голос аги, що повідомляє про нас. Та я не слухаю його. Чую лише своє серцебиття...

Вони гордо стоять у рядку згідно з правилами Шаріату. Вони — це моя сім'я, моя родина, усі члени правлячої Династії: Володар, Валіде Султан, Гюльчічек Султан, Айше, Гевхерхан, Дільруба Султан, Сафіє, маленький Ердоган...

Усі такі рідні і водночас далекі. Мелійшах залишається при вході, ми ж вітаємося по черзі з рідними нам людьми. Я добре пам'ятаю всі деталі, коли стояла навпроти кожного члена сім'ї.

— Володарю... — підійшовши до батька, цілую його руку. Він ласкаво посміхається:

— Моя донечко, Селіндж. Я чув про твою благочинність. Отакою має бути моя Султана.

— Я дуже скучила, татку. — ніжно пригортаюся до нього, він цілує мене в чоло, посміхаючись. Я повільно проходжу далі.

— Валіде Султан, — цілую руку бабусі. Вона найвишуканіша з усіх. Її очі, виразні і горді, палають величчю, а голос дзвенить міццю:

— Селіндж, люба. Вітаю знову вдома.

— Дякую, Валіде. Я сумувала за вами.

— Ми всі сумували. — бабуся киває мені головою. Я іду до наступного члена Династії.

— Гюльчічек Султан, — і знову цілую руку. Цього разу востаннє. Тітка з притаманною їй гордістю посміхається. Її стан прикрашає темно-бордова сукня. Чомусь я ніколи не бачила Гюльчічек у світлім одязі.

— Мила, ти все гарнієш. Так подорослішала, і не впізнати.

— Дякую, Султано, — лукаво всміхаюся і підходжу до Айше.

— Сестро...

— Ласкаво просимо. Дякую, що приїхала на моє весілля. — сумно посміхається кузина. Вона все така ж чарівна, однак сильно засмучена.

— Я не могла вчинити інакше. Вітаю тебе ще раз. — міцно обіймаю її, вона важко зітхає біля мого вуха. Зараз я розумію, що моїм обов'язком є поговорити з нею. Заспокійливо підморгую і підходжу до своєї рідної сестри. Важко її впізнати. Минуло всього менше, ніж пів року, а вона так подорослішала.

— Гевхерхан!

— Сестро!

Ми міцно обіймаємо одна одну на радощах від нової зустрічі, забувши про всі минулі конфлікти. Відчуваючи сестрине тепло, моя душа теж зігрівається. Я ніжно ставлю руку на личко сестриці, вона мені посміхається. Іду далі.

— Дільруба Султан...

— Моя прекрасна Султанша. Селіндж, ми не могли дочекатися твого приїзду. Діти нескінченно згадували про тебе й Мурада, — голос молодшої кадини батька звучить тихо і радісно. Я розумію, що причини мене чекати таки були. Щось сталося... Але що?

— Я рада вас бачити, Султано. Усе гаразд?

— Дякую, мила. — кадина поглядом просить мене перенести розмову. На душі в мене стає тривожно. Я киваю їй головою і іду до Сафіє, яка у цій жовтій сукні просто незрівнянна.

— Сестричко!

— Сестро!

Міцно обіймаємо одна одну. До нас підбігає і Гевхерхан і ми вже втрьох шалено радіємо з зустрічі.

— Султани, дівчата! Де ваші манери? — час від часу втручається Валіде Небахат Султан, але нам на те байдуже. Ми щасливі.

Привітавшись ще із Ердоганом, моїм дорогим маленьким братиком, я повернулася у свої покої, аби прийняти хамам, відпочити, набратися сил і приготуватися до свята в честь нашого приїзду, яке відбудеться в покоях Валіде Султан.

Вечір наступив набагато швидше, ніж можна уявити. І ось я вже у розкішній золотистій сукні заходжу до апартаментів бабусі, звідки лунає музика. На дивані гордо сидить Небахат Султан. Поруч з нею — її доня, однак навіть вона мене сьогодні не нервує. Маніса навчила мене ставитися до людей простіше. На подушках навколо сидять Айше та Гевхерхан. Моя Валіде з іншої сторони поруч зі своєю служницею Севіль, яку останнім часом дуже цінує. Неподалік від них Мелійшах. Мурад трохи віддаля з Ердоганом, щось мило йому розповідає. Я граційно підходжу до Валіде, цілую їй руку, потім руку Гюльчічек Султан і моїй матері. Тоді ж знаходжу собі місце поруч із сестрами. За кілька хвилин приходить Дільруба та Сафіє. Юна Султанша одразу ж сідає поруч з нами, а баш-кадина Володаря поруч з моєю Валіде. Ми розпочинаємо їсти під дружні розмови. Моя мати розповідає про справи в Манісі, пишаючись нашими досягненнями. Крім того, лунають різні плітки і дружній сміх. Настрій у мене відмінний. Проте в погляді Дільруби помічаю тривогу. Як і те, що вона замало розмовляє і сміється.

— Сафіє, — смикаю сестру за руку, підтягнувши її до себе. — Що з Дільрубою Султан? Чому, мов на похороні?

— Ой, Селіндж, в нас тут таке... Скоро сама побачиш...

Саме в цю мить відчиняються двері і лунає голос аги:

— Увага! Його величність Султан Мехмет Хан!

Усі підіймаємося, присідаємо у поклоні. Володар з посмішкою заходить, сідає поруч з Валіде Султан і долучається до нашої дружньої розмови. Проте за кілька хвилин двері відкриваються уже вдруге відколи свято розпочалося. Я не одразу звертаю на те увагу, однак за мить знайома жіноча постать проходить повз мої очі, а її дзвінкий голос змушує мене підскочити, наче ошпарену:

— Володарю, Валіде Султан, Султани, пробачте за запізнення...

Я різко дивлюся і протираю очі, може все ж спаде це покривало, може це галюцинація, ілюзія? Ні, це правда. Перед мною стояла вона — Принцеса Марія. У синім турецькім вбранні, вона нагадувала радше звичайну фаворитку Султана, ніж гостю імперії. В мить, як вона цілувала руку Повелителю і Валіде, я помітила злість у очах Дільруби, чого не ставалося ніколи, шок на обличчі матері і гордість перемішану з хитрістю і запалом перемоги в очах Гюльчічек. Оглянувши усіх присутніх, жінка помітила мене. Поклонившись персонально, вона прощебетала:

— Селіндж Султан, я щаслива вас знову бачити. Ласкаво прошу у Топ-Капи... — чорнявка намагалася взяти і мою руку, проте я жестом її зупинила:

— Топ-Капи — мій дім і не вам мене сюди запрошувати. Що ви тут робите?

— Відтепер живу тут, Султано...

Для мене це був справжній шок, особливо, коли почула голос Валіде:

— Принцеса Марія тепер Мегей Хатун, вона нова фаворитка нашого Володаря, Селіндж.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍