Ульяна Соболева - Твої не рідні, Ульяна Соболева

 Але ось ця Аня з досьє з тією, що мені зраджувала з алкашом сільським, якось разом не сходилися.  Я кілька разів перечитав файл, перегорнув уздовж і поперек.  Подзвонив Альберту, щоб переконатися, чи там нічого не бракує.  Запитав, хто інфу збирав.  Той сказав, що кілька людей задіяв і нічого не пропустили. Навіть до її лікуючих лікарів сходили і з картки виписки зробили.

 А потім згадав, як мати мені подзвонила, поки я у відрядженні з батьком був.  Подзвонила, що вона в місті і що їй зі мною треба поговорити.  І з того моменту і почався зворотний відлік від щасливого Гоші Гамірного до Єгора Шумакова, який став зовсім іншою людиною.  Мені раптом здалося, що десь ось там, між приїздом матері і моєю останньою розмовою з Анею, щось не зростається.  Щось там не так у цьому місці.  Я після того, як результат аналізу побачив, на матір очі підняти так і не зміг.  Я відчув, як у мені піднімається почуття ненависті.  Саме до неї.  За те, що влізла.  За те, що взагалі пішла робити якісь аналізи, посміла мою сім'ю розвалити.

 - І що?  Я в це не вірю.  Що ти мені принесла?  Скільки ти заплатила за ось цю маячню?

 Вона дивиться на мене з-під окулярів.  Уся акуратна, з красиво укладеним волоссям, в елегантній сукні.  Стискає сумочку наманекюреними пальцями з безліччю золотих кілець.

 - Ти зовсім з-за своєї селючки мізками поїхав!  Матері таке кажеш?  Ти б роги свої із задоволенням носив і радий би був, що я мовчу?

 - Не смій про неї таке говорити.  Аня не така!  Ти купила всю цю хрень.  Сама додумалася або хто напоумив із подружок твоїх відьом?

 Мати прищулилася і випрямила і без того дуже рівну спину.

 - Я була б рада, якби це була брехня, синку.  Але це чиста правда.  Можеш перевірити ще раз.  Твоя Аня зраджувала тобі і народила дочку від іншого.

 - Брехня!  Ти її з першого погляду зненавиділа!  А тепер придумала, як позбутися.  Не могла вона!  Завжди зі мною поруч була!  Завжди!

 - Так уже й завжди?  А в село до тітки своєї хіба не їздила?  А потім нібито будинок продавати?

 У мене від її впевненості всередині все похололо, і стало здаватися, що навколо почався землетрус.  Поступово набирає амплітуду і починає руйнувати мене зсередини.  Мати сумочку відкрила і конверт мені простягла.

 - Помилуйся, куди твоя дружина їздила і до кого, а потім плюнь мені в обличчя, якщо я брешу!

 Я руку від конверта смикнув, як від отруйної змії.  Не міг відкрити.  Я по-справжньому боявся.  Я не хотів здохнути, а там моя смерть сховалася, і мені, дорослому мужику, було нестерпно страшно.  Вона сама розкрила конверт і виклала переді мною, як свій довбаний пасьянс, фото за фото.  І я бачив і  відчував, як у мене всередині рідкий азот по венах розтікається, як проростають гіллясті крижини в кістки і кришать їх, і я вдихнути не можу від пекельного болю.  На фото моя Аня з таксі виходить біля приватного будинку - чи то село, чи то приватний сектор.  Озирається на всі боки.  Хвіртку відкриває.  Потім у двері до неї назустріч чоловік вийшов.  Вони дивляться один на одного, і вона йому щось простягає.  Я, було, зрадів. Може, це хтось, кому вона грошей винна або взагалі шантажист.  У мене за секунду вишикувався ланцюжок виправдань для неї.  А на наступному фото вони вже міцно обіймаються.  Вона навіть заплющила очі від задоволення.  І він за руку її в будинок веде.  Потім фото навпроти вікна, як знімає з неї плащ і по животу гладить.  Я навіть головою хитнув, щоб розгледіти.  Щоб стерти собі можливість дивитися.  Взяти і осліпнути прямо зараз.  Але я мав прекрасний зір.  На фото моя дружина приїхала до якогось мужика, і він чіпав її живіт, в якому ... як я думав ... билася моя дитина, так, як ніби мав на це повне право.

 - Вона давно туди їздить.  Давно обманює тебе, сину.  Я повинна була тобі це сказати.  Зобов'язана.  А ти вирішуй, що з цим робити.  Якщо вирішиш пробачити, я слова не скажу.  Я хочу, щоб ти був щасливий ... Навіть перед самими пологами вона до нього поїхала ... пологи її в дорозі наздогнали, тому і народжувала в тому закутку.  А нам сказала, що знову в село.  Ось тобі і Ганнуся.

 Я знав, що мати права.  Знав, що на її місці вчинив би точно так, і все одно не зміг їй пробачити цього тесту і ось цих фото.  Я не був вдячний.  Вона вбила мене.  Вона приставила до моєї скроні дуло пістолета і спустила курок.  Тільки ніхто не побачив мізків, розмазаних по стіні, або розкиданої грудної клітини.  Тільки я знав, що всі ці рани з життям не сумісні.  До Ані я тоді поїхав не відразу.  Мені був потрібен час.  Усвідомити.  Фото ці раз п'ятсот переглянути.

 Я ноутбук закрив і подзвонив Альберту, попросив його купити хризантеми рожеві і білі.

Уперше за довгий час захотілося з'їздити до мами в лікарню.  Так, я скучив.  Незважаючи на те, що так і не пробачив їй.  Несправедливо не пробачив, егоїстично, по-дитячому.  Але побачити її все ж захотілося.  Перед тим, як з нею удар трапився після похорону батька, вона мені знову дзвонила.  Я тоді говорити з нею не захотів.  Пішов весь у себе, у горе своє.  Телефони відключив, а потім мені повідомили, що вона в реанімації.  Більше ми з нею не розмовляли.

 Візит у клініку пройшов буденно, як і завжди.  Я поговорив із лікарем, почув, що ніяких новин немає і змін в її стані теж.  Піднявся на другий поверх, увійшов в стерильно чисту палату.  Якийсь час дивився на прилади, до яких її підключили, потім перевів погляд на мамине обличчя, і мені раптом здалося, що я не бачив її вже багато років.  Вона стала якоюсь худою і зовсім маленькою.  Настільки маленькою, що я міг би легко підняти її на руки, як дитину.  Підійшов до ліжка, помацав її холодну руку.  Мимоволі зігрів у своїх долонях.