Горова Ольга - Лавандовий грудень, Горова Ольга

Розділ 10.2

На ніч Женя приїхав до неї. Спочатку привіз Мілу додому, поїхав до себе, щоб, у тому числі перевдягтися, як потім виявилося. Вони хоч і віддавали свої речі в готелі для прання, а три дні ходити в тому самому – набридає. І Міла розуміла, що йому відпочити треба після дороги, і на роботу завтра, а все одно встигла засмутитися і понуритися, скучити, ледь за ним двері зачинила.

Та найменше очікувала, що через дві години Женя знову зателефонує до її дверного дзвоника:

– Не виженеш? – весело поцікавився він, поки не переступаючи поріг, немов і справді давав їй можливість відправити його додому. – Я подумав, що від тебе до офісу ближче. Можна краще виспатися... – багатозначно натякнув він.

І вона засміялася. Обхопила його за шию, втягла у квартиру, зачинивши двері ногою. Сама його поцілувала.

– Я вже скучила, Женю! – щиро визнала Міла. – Навіть засумувати встигла без тебе.

– Я також, якщо чесно, – він обійняв її та міцно притиснув до себе. – Ось і вирішив, що знаю непоганий засіб позбутися туги. Та й звик уже якось, що ти весь час поряд, – підморгнув їй. – Обіцяю, що заважатиму не буду.

– Я в цьому не маю сумніву, – відмахнулася вона.

Вже навіть не уявляла, як би він міг їй завадити?

– Хочеш чаю чи кави? – чекаючи, поки Женя зніме куртку, запропонувала Міла. – Обновимо твою чашку? – з усмішкою нагадала про його подарунок.

– Давай чай, для кави вже пізно, хочеться нормально відпочити перед понеділком, – Женя пройшовся по квартирі, розминаючи плечі, поки Міла ставила чайник з водою. – Тобі допомогти? – запропонував.

– З чим? Насипати заварку у чайник? Впораюсь, – весело відмахнулася вона.

 Настрій з його приходом таким променистим став, просто сонячним, попри те, що після приїзду на них у столиці чекав туман і відлига, та весь сніг розтанув, залишивши по собі сумні калюжі та сіро-брудні замети біля узбіччя.

– Краще ялинку допоможи зібрати? Всі руки не доходили, – діставши їхні чашки, попросила вона.

– Із задоволенням! – погодився Женя.

Підійшов до її робочого столу, розглядаючи подарунки, які вона так і залишила «в процесі» через їхній раптовий від'їзд. Взяв стрічку, перебираючи пальцями.

– Міло, я хочу, щоб ти зі мною пішла до нас на корпоратив. Запрошую тебе, – обернувшись до неї, раптом сказав Женя, трохи здивувавши її, якщо чесно. – Але просити тебе зробити ще один подарунок собі, якось дурним мені здається, як думаєш?

Вона присіла на стілець біля барної стійки, що заміняла їй обідній стіл, відчуваючи деяку розгубленість.

– А це буде зручно, Женю? Там же ваші співробітники, я не заваджу? І я не знаю нікого...

 Він швидко перетнув кімнату та обхопив її щоки гарячими долонями, припиняючи сумніви, що вже з'явилися у Міли, відчув.

– Це буде дуже доречно, кохана! Ми вітаємо, коли люди приходять зі своїми близькими. І я теж не всіх добре знаю, хочеш вір, хочеш ні, – Женя ніжно поцілував її губи, продовжуючи обіймати руками обличчя Міли. – Це поки ще сам персонал набираєш, кожного знаєш й свята – більше сімейні вечері нагадують. А коли з'являється менеджер з персоналу, ти все частіше зустрічаєш у коридорі незнайомих людей, що оглядаються на тебе з повагою та деякою настороженістю, ще й вітаються на ім'я та по батькові. А ти киваєш у відповідь, сам же тихо думаєш: «Хто це такі, чорт забирай?», вдаючи, що, звичайно ж, впізнав! – посмішка Жені набула винувато-бешкетного відтінку, змусивши Мілу розсміятися у відповідь. – Та й потім, ми з хлопцями давно розділили сфери впливу у компанії, тож і у відділах не всіх добре знаємо. Будемо з тобою триматися один за одного, точно не пропадемо, – черговий поцілунок у кінчик носа тепер, змусив Мілу остаточно забути про свої хвилювання та почуватися вільно. – І я тебе з друзями познайомлю. Вони вже кілька тижнів цікавляться тим, що за незнайомка змушує мене забувати про роботу та бігати на обіди у кафе. Ти їх бачила, коли ми виїжджали, пам'ятаєш?

– Пам'ятаю. Похапцем, – кивнула Міла у відповідь.

Чайник закипів, змусивши її неохоче вивільнитися з обіймів Жені.

А він потягнувся за нею до кухонної стійки.

– Ось і познайомитеся ближче. Вони тобі сподобаються, я певен. Хороші хлопці. Дочка Кирила, Ніколь, моя похресниця.

 Женя сказав це з гордістю. І Мілу зачепив його вираз обличчя, задоволення від цього факту, додавши ще одну рису до портрета мужчини, який став для неї вже коханим. Далеко не кожен чоловік з тих, кого вона раніше знала, принаймні, вважав би такий факт вартим визнання перед жінкою, на яку хоче враження справити. А Женя і не хвалився при цьому, а просто пишався тим, що його вибрали для цієї ролі.

– Ти любиш дітей? – спонтанно запитала вона, піддавшись дивному настрою, що повис між ними.

– Люблю, – зізнався Женя, не помітивши нічого крамольного у її питанні. – Хотів дуже своїх, але Віра вважала, що нам поки що рано про них думати. Вона не була готова. Мабуть, права була. Та й мені ніколи було їй допомагати, зараз я це краще розумію і навіть радий, що діти у нас так і не з'явилися. Уявити не можу, як ми їх... – Він скривився. – «Ділити» – безглузде слово, але саме так це називають, вірно ж? Так що, як не крути, все на краще, хоч мама мене весь час пиляє, що так до смерті онуків і не побачить, – тут він усміхнувся набагато щирішим. – У мене ще сестра є, але вона молодша на десять років і вдарилася в науку одразу після університету. Там, у рідному місті. Теж не поспішає тішити нашу маму онуками, – він усміхнувся ще ширше, прийнявши з її рук чашку чаю, який Міла якраз приготувала.

І Міла відповіла на його посмішку, відразу згадавши мати Жені та метушню в його будинку.

– Можу уявити, як вона вас умовляє, – погодилася, обережно подувши на свій напій. – Дивно, у мене схожа ситуація була у минулому, тільки навпаки. Я дуже хотіла дитину, а чоловік... Він у принципі вважав, що діти нам тільки заважатимуть. А зараз я також рада, що не народили. Не дай Боже, він би дитину посмів ударити, я б за себе тоді не ручалася, слово честі, – дивлячись на рівну гладь напою, від якої підіймалася пара, бо кришкою вона чашку не закрила, чесно зізналася Міла. – Не просто пішла б, сама б його побила, напевно, – ніяково усміхнулася, сподіваючись, що не шокує його своєю кровожерною чесністю. – Тож, теж, на краще, мабуть.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍