Анна Пахомова - Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова

ч. 26 Віолетта

26

Віолетта

Черговий день добігав кінця. Артур все так само не з’явися в офісі, я майже змирилась в котре з тим, що мені не має місця в його житті.

Та і роботою мене завалили від щедрот бухгалтерії так, що думати про свою розтривожену коханням душу було ніколи.

Нарешті покінчивши з справами, я зібралась додому. На виході з офісу мене наздогнав дзвінок від Ліни Георгіївни. Нетривала розмова про тканини раптом обернулась для мене несподіванкою:

- Моє прохання може здатись тобі дивним,  - раптом змінила вектор розмови Артурова мати і я насторожилась. – Але я бачила, що між вами з Артуром щось відбувається..

- Ви помиляєтесь, - по шкірі пробіглись мурахи залишаючи холодні сліди. Не вистачало тільки виправдовуватись перед майбутньою свекрухою Кітті, що я влазю в чужі стосунки.

- Не сперечайся, - обірвала трішки різкувато мене пані Ліна. – Артур в біді, і йому потрібна твоя допомога.

- І чим я можу допомогти? – я не приховувала свій скептицизм. – Я для нього просто підлегла.

- Непросто. З ним щось відбувається, - слова Ліни Георгіївни раптом викликали непрохану тривогу. – Він вже другий день в своїй квартирі, не хоче розмовляти зі мною, я хвилююсь за нього. Ти маєш з’ясувати що відбувається.

- Як?

- Поїдь до нього і поговори з ним. Тебе він вислухає! – жінка була впевненою в своїх словах. Натомість я не поділяла її запалу. Але розуміла її тривогу за свого сина.

- Не уявляю що я можу йому сказати.

- Ти просто поїдь! – мені назвали адресу. – Слова знайдуться, повір. Це не займе багато твого часу. Обіцяй, що поїдеш до нього.

- Я спробую, - ох і чому я не спроможна відмовити їй? Але маленький черв’ячок вже гриз мене з середини, вимагаючи допомогти коханому. Недоречно пригадались його синці під очима. І подумалось, що у нього і справді може бути купа неприємностей. Маю з’ясувати що відбувається. Розрадити. Зробити так, щоб йому було добре. Якщо це звісно в моїх силах.

Здається ноги самі несли мене на зупинку і далі. До Журби. Не знаю чому я вирішила, що Ліна Георгіївна права. Але вже за півгодини стояла під оббитими залізом дверима його квартири.

На мій дзвінок в двері довгий час ніхто не відповідав. Я навіть вирішила, що Артура немає вдома. І відчула повне розчарування. Я так перенервувала роздумуючи щоб я йому могла сказати, і в момент очікування, коли напруження досягло апогею раптом ледь не сповзла по стінці на підлогу. Все обійшлося. Не треба придумувати що сказати. Не треба…

Замок клацнув в тиші під’їзду так різко, що у мене ледь не стався серцевий напад.

Здається, час уповільнився.

- Ти? – в голосі Артура було стільки здивування, що я розгубилась і не знала що сказати. Тільки кліпала віями, розглядаючи його неголені щоки і скуйовджене волосся.

Тільки потім зрозуміла, що він в одних тонких спортивних штанях, які низько висять на стегнах. В горлі грудкою стала слина, і я голосно глитнула.  

Рух, і я в квартирі, а позаду грюкнули двері, відсікаючи від мене світло. В темряві коридору я нічого не була спроможна роздивитись. І від того всі відчуття якось різко загострились. Особливо слух. Чую Артурів подих, і своє шалене серцебиття.

Тіло скуте, наче не моє. Не розумію, що  я маю робити далі.

- Пояснення будуть? – не дуже лагідно запитав Артур. І нарешті клацнув вимикачем. Порція світла засліпила мене, і я закліпала повіками, проганяючи непрошені сльози.

Звісно він не радий мене бачити. А я рада. Шалена радість пронизує тіло від маківки до кінчиків нігтів. Він живий, здоровий. А те що настрій похмурий – і не таке буває.

- Твоя мама просила провідати…

- Я що безпорадна дитина? – Журба здається розлютився. – про що ще ви домовились з моєю матір’ю за моєю спиною?

- Ні про що, - мою радість як вітром здуло. Темні, як кавова гуща, очі пропікали мене вогнем. І всі мої нутрощі здається почали тліти, як сухий торф. – Ліна Георгіївна просто хвилюється.

- Передай що я здатний дати собі раду!

- Добре, - набрала повні груди повітря. – То я піду? Бачу тобі не потрібна моя компанія.

- Ще й як потрібна! – голодний погляд обмацав моє тіло, так що у мене раптом заслабли коліна. – Проходь, раз прийшла.

Нарешті чоловік поманив мене за собою у вітальню. І я покірно пройшла за ним, залишивши в коидорі сумочку і взуття.

Його квартира була красивою, але по чоловічому проста. Це я відмітила автоматично. Бо куди більше моєї уваги займав сам Артур.

- Знаєш, - Артур сів на диван у вітальні. Перед диваном стояв низький скляний столик, на ньому почата пляшка з жовтою рідиною і порожній келих. Журба підняв пляшку, струшуючи вміст:  – Пити наодинці з собою геть не комільфо.   

Він нахилився і дістав з нижньої полички столу ще один келих. Потім налив до половини алкоголь в обидві склянки і посунув одну до мене.

- За розбиті надії, - Артур гірко усміхнувся і пригубив напій. – Пий!

- Я не п’ю таких міцних напоїв, - я присіла на краєчок білого крісла.

Скільки він вже встиг влити в себе алкоголю? По Журбі було не зрозуміло п’яний він чи ні. Тільки різкуватість в рухах і словах видавала ослаблення контролю.

- Не ламай комедію, Віола, просто бери  і пий, - тон змінився, наче чоловік раптом розгубив всю свою злість. І я залась. Взяла в руки склянку, пригубила обпікаючий напій. Пити все було понад мої сили. Але один єдиний ковток я зробила. Язик і горло запекло. Я похлинулась і закашлялась.

Артур підхопився і вийшов. За мить повернувся з пляшкою коли. І щедро долив її мені в келих.

Я знову зробила кілька ковтків. Алкоголь майже не відчувався. В горлі стало трішки легше.

- Як Катерина? – відновивши дихання запитала у чоловіка.

І знову потрапила не туди. Бо очі у Артура потемніли від люті. Відчуваю себе сапером на мінному полі. Увесь час під загрозою вибуху.

- Оклигає, - грубо відповів Артур, і несвідомо кивнув в бік телевізора. І я помітила, що там на павзі стоїть якесь відео.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍