Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

приходили до бажання збудувати суспільство свого часу за цілком новим планом, накресленим особисто кожним з них при світлі власного розуму.

Саме становище письменників розвивало в них любов до загальних та абстрактних теорій у царині державного управління й схильність сліпо довірятися їм.22 Живучи в майже безмежній віддаленості від практики, вони зовсім не мали досвіду, який міг би стримувати пориви їхнього темпераменту; ніщо не попереджувало їх про ті перешкоди, на які могли наштовхнутися в наявних фактах навіть найбільш бажані реформи; вони не мали ні найменшого уявлення про небезпеки, що завше були супутниками найнеобхідніших переворотів. Вони навіть не передчували цих небезпек; тому що, завдяки повній відсутності будь-якої політичної свободи, вони не просто погано знали діловий світ, а й прямо не бачили його. Вони в ньому нічого не робили й навіть не могли бачити, що роблять там інші. Отже, їм бракувало того поверхового виховання, яке є відбитком вільного суспільства та відголосками всього того, що говориться в ньому, що дає в такому суспільстві навіть людям, найменш причетним до урядової діяльності. Внаслідок цього в них розвинулося куди більше сміливості в новаціях, куди більше любові до загальних ідей систем, зневаги до стародавньої мудрості та впевненості у своєму індивідуальному розумі, ніж це звичайно спостерігається в авторів, що пишуть теоретичні твори про політику.

Те саме невідання привернуло до них увагу та симпатію натовпу. Якби французи й далі брали участь, як це було колись, в управлінні державою через посередництво Генеральних Штатів або бодай і далі щоденно займалися управлінням країною в своїх провінційних зборах, то можна було б твердити, що вони ніколи б не дозволили собі самовіддано захопитися ідеями письменників, як це сталося за тих часів; вони зберегли б певний діловий навик, який уберіг би їх від чистої теорії.

Якби французи так само, як англійці, могли, не знищуючи своїх колишніх інституцій, поступово змінити їхній дух практикою, то, може, вони не вигадували б так залюбки всілякі новації. Але кожен з них постійно почував себе заторкнутим у своїй майновій чи особистій свободі, у своєму добробуті, або своїй гордості,— завдяки якомусь старому закону чи політичному звичаю,— якимсь уламкам колишніх політичних сил, і не бачив ніяких засобів, аби самому допомогти собі в цьому окремому лихові. Здавалося, що треба було чи то всьому підкоритися, чи то все зруйнувати в державному ладі країни.

Одначе посеред всієї решти вольностей у Франції ще вціліла одна: майже відверто можна було розмірковувати про походження суспільств, про сутність урядової влади та про природні права людського роду.

Усі ті, кого сковувала буденна практика законодавства, небавом захопилися цією книжною політикою. Схильність до неї прокинулася навіть у таких людей, які за своїм характером або становищем були найменш підготовленими до абстрактного умогляду. Не було такого платника податків, скривдженого нерівномірним поділом подушного, який би не обурювався на думці, що всі люди повинні бути рівними; не було жодного дрібного власника, якого не розорювали б зайці його сусіда-шляхтича, якому не приносило б задоволення чути, що всі привілеї байдуже засуджені розумом. У такий спосіб усі політичні пристрасті вирядилися у філософські шати, політичне життя стало предметом запеклих обговорень у літературі, й письменники, взявши на себе керівництво громадською думкою, зайняли були таке місце, яке звичайно у вільних країнах займають вожді партій.

Тепер уже ніхто не був спроможний змагатися з ними за цю роль. Поки аристократія перебуває в силі, вона не тільки провадить державні справи, а й, окрім того, заправляє думками, дає спрямування письменникам і створює авторитет ідеям. У XVIII столітті французька шляхта зовсім уже втратила цю частину свого панування: її вплив зник слідком за зникненням її політичної влади: те місце, яке колись посідала аристократія в керівництві мізками, спорожніло, й письменники могли на ньому утвердитися на правах цілковитих господарів.

Навіть більше, сама аристократія, місце якої вони посідали, сприяла цій справі. Вона зовсім забула, що загальна теорія, якось отримавши визнання, неминуче переходить у політичні пристрасті й дії, забула настільки, що вчення, найбільш ворожі її становим правам та самому її існуванню, здавалися їй геніальною грою розуму; вона сама любила бавитися в цю гру на дозвіллі й спокійно втішалася своїми імунітетами та привілеями, щиросердо розмірковуючи про безглуздість усіх вироблених звичаїв.

Дехто нерідко дивувався з того дивного засліплення, з яким найвищі класи за давнього порядку самі в такий спосіб сприяли своїй загибелі; але де вони могли набратися розуміння? Вільні інституції так само потрібні для найвищих класів для того, щоб вони могли бачити небезпеки, що загрожують їм, як і найнижчим,— для забезпечення їхніх прав. Упродовж ста з гаком років і відтоді, як у Франції зникли останні сліди громадської життєдіяльності,— люди, найбільше зацікавлені в збереженні старого ладу, жодним поштовхом, жодним звуком не були попереджені про розпад цієї стародавньої споруди. Не бачачи жодних зовнішніх змін, вони уявляли собі, що й насправді все залишалося абсолютно таким самим, як і було. Тож їхня думка зупинилася на тій точці зору, на якій іще стояли їхні пращури. В наказах 1789 року аристократія так само піклується про обмеження королівської влади, як це могло бути в якихось наказах XV століття. Зі свого боку, бідолаха Людовік XVI напередодні загибелі від шаленого натиску демократії й далі бачив, за справедливим зауваженням Берка, в аристократії головну суперницю королівській владі; він остерігався її, нібито ще тривали часи Фронди. Міський стан і народ, навпаки, здавалися йому, як і його предкам, найнадійнішою опорою трону.

Але нам, хто має перед очима уламки стількох переворотів, видасться ще дивнішою та обставина, що саме передчуття грізної революції було чуже нашим пращурам. Про неї не вели мови, не помічали її наближення. Невеликі потрясіння, що їх постійно відчували найліпше влаштовані суспільства завдяки політичній свободі, раз по раз нагадують про можливість переворотів і тримають громадську розважливість насторожі; та у французькому суспільстві XVIII століття, яке стояло на краю безодні, ніщо не віщувало близької катастрофи.

Я уважно читаю накази, що їх склали три стани перед тим, як зібратися 1789 року; веду мову про всі три стани — шляхетство, духівництво так само, як і про буржуазію. Я бачу, що тут вимагають зміни того чи того закону, там — звичаю, й відзначаю це. Так само чиню й далі до кінця цієї величезної роботи і, підбивши підсумок усім цим окремим побажанням, завважую з почуттям, близьким до жаху, що вони зводяться до вимоги