Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

не міг керувати й жертвою яких він мав стати, бувши їхнім винуватцем.21

Вічно викликатимуть подив руїни цієї великої французької династії, яка готувалася, здавалось, підкорити своєму впливові весь європейський світ; та хто пильніше прочитає її історію, той легко зрозуміє її падіння. Й справді, майже всі описані мною вади, помилки, фатальні передсуди зобов'язані чи то своїм виникненням, чи то своєю стійкістю, чи то своїм розвитком тому мистецтву, з яким більшість наших королів роз'єднували людей для того, аби мати необмежену владу над ними.

Отже, коли городянин був цілком ізольованим від шляхтича, а селянин — від шляхтича та городянина, коли внаслідок аналогічного процесу в середовищі окремих класів, у кожному з них утворювалися маленькі гуртики, майже так само відокремлені один від одного, як і самі класи, тоді виявилося, що ціле обернулося на однорідну масу, часточки якої, однак, уже не були пов'язані між собою. Зникли всі організації, які створювали незручності для уряду; але разом з ними зникли й ті, які могли правити для нього за підтримку. Тож уся велич цих монархів мала вмить розвалитися, тільки-но сколихнулося суспільство, що слугувало для нього за підмурок.

І, нарешті, народ, який, либонь, сам почерпнув вигоду з похибок та помилок усіх своїх володарів,— народ, що звільнився від володарювання цих останніх, не міг, одначе, уникнути ярма запозичених у них або прищеплених йому лжепонять, порочних звичок і поганих схильностей. Він не раз вносив рабський дух навіть у користування своєю свободою, виказавши стільки ж невміння самостійно керувати собою, скільки суворості до своїх вчителів.

Книга третя

Розділ I. Яким чином близько середини XVIII століття літератори стали головними державними людьми у Франції і якими були наслідки цієї обставини

Тепер я залишаю осторонь давні й загальні факти, які підготували той великий переворот, що його я хочу описати. Переходжу до тих особливих і пізніших фактів, які остаточно визначили його місце, походження та характер.

Франція з давніх-давен вирізнялася серед усіх європейських націй найбільшим розвитком літератури; одначе ж літератори у Франції ніколи раніше не виявляли того духу, який вони показали близько середини XVIII століття, й ніколи вони не займали такого становища, яке зайняли в ту добу. Нічого подібного ніколи не спостерігалося у Франції і, гадаю, ніде взагалі.

Вони зовсім не втручалися в повсякденні справи, як у Англії, а навпаки, стояли від цих справ далі, ніж будь-коли; вони не були наділені якоюсь владою й не обіймали жодних посад у суспільстві, й без того переповненому урядовцями.

Але водночас вони не залишалися так само, як їхні німецькі побратими, зовсім чужими в ставленні до політики, не замикалися у царині чистої філософії та художньої літератури. Вони постійно займалися питаннями, що мали стосунок до управління державою; власне, це було навіть їхнім головним заняттям. Постійно можна було почути їхні міркування про походження людських суспільств та про їхні первісні форми, про початкові права громадян та публічну владу, про природні та штучні взаємини людей, про помилковість або законність правових звичаїв та про засади, на яких грунтуються закони. Отже, постійно проникаючи до коріння сучасного їм державного ладу, вони доскіпливо вивчали його побудову й критикували його загальний план. Щоправда, не всі вони переймалися цими великими проблемами, які вимагають спеціального й глибокого вивчення; можна навіть сказати, що більшість заторкувало їх лишень мимохідь і буцімто граючи, але стикалися з ними всі. Така абстрактна й книжкова політика більшою чи меншою мірою була поширена в усіх тогочасних творах, і між ними немає жодного, починаючи від ваговитого трактату й завершуючи піснею, в якому не було б її бодай почасти.

Що ж до політичних систем цих письменників, то вони були такі різнохарактерні, що, хто замислив би примирити їх між собою й скласти з них одну теорію державного управління, той ніколи не домігся б успіху у своїй справі.

Проте, відкинувши деталі з метою розкрити підвалини, керівні ідеї, ми легко побачимо, що автори цих різноманітних систем сходяться принаймні у визнанні однієї, дуже загальної, засади, яку, очевидячки, однаково засвоїв кожен з них, яка раніше прийшла на думку кожному з них за всі окремі ідеї й стала спільним джерелом цих останніх. Хоч би як вони розходилися на решті свого шляху, всі вони тримаються цієї відправної точки: а саме, всі вони думають, що на місце багатослівних і традиційних звичаїв, що правлять сучасним їм суспільством, слід поставити прості й елементарні правила, почерпнуті в розумі та в природному праві.

Уважливий погляд помітить, що до цієї засади, власне, цілком зводиться те, що можна було б назвати політичною філософією XVIII століття.

Така думка далеко не була новиною: впродовж трьох тисяч років вона навідувала уяву людей, постійно відроджуючись, але не бувши спроможною утвердитися надовго. Як удалося їй цього разу заволодіти мізками всіх письменників? Чому вона не зупинилася, як це вже часто траплялося, в мізках кількох філософів, а зійшла до натовпу й тут набула наполегливості та сили політичної пристрасті — настільки, що загальні й абстрактні теорії про природу людських суспільств ставали предметом повсякденних розмов гультяїв і навіть запалювали уяву жінок та селян? Яким чином літератори, які не мали ні титулів, ні почесних привілеїв, ні багатств, ні відповідальності, ні влади, зробилися фактично головними державними людьми свого часу, й не тільки головними, а навіть єдиними, бо якщо інші виконували урядові функції, то авторитет мали лише вони самі? Я постараюсь пояснити це небагатьма словами й водночас показати, який надзвичайний і грізний вплив справили на Революцію й нині справляють ці факти, що трапляються, либонь, тільки у французькій літературі.

Філософи XVIII століття не випадково засвоїли загалом поняття, що так різко розходяться з тими, які й далі ще правили за підмурок тодішнього суспільства; ці ідеї, природно, були їм навіяні картиною самого цього суспільства, що перебувало в них усіх перед очима. Бачачи таку силу-силенну привілеїв, що використовувалися на лихо іншим, або змішаних привілеїв, тягар яких відчувався дедалі дужче, тимчасом як причини їхнього існування ставали дедалі менш зрозумілими, думка кожного з них оберталася або, радше, враз поривалася до ідеї про природну рівність станів.

Спостерігаючи за стількома нескладними й химерними інституціями, створіннями далекого минулого, які ніхто не намагався ні узгодити між собою, ні пристосувати до нових потреб і яким, здавалося, належало, втративши своє значення, увічнити своє існування, філософи легко перейнялися неприязню до старини та легенди й, природно,