Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

ле­жа­ла та­ки справж­ня кар­топ­ля.

- Та це та­ки справді кар­топ­ля! Це нас хтось ду­рить! - крик­ну­ла во­на, ско­са пог­ля­да­ючи на Мельхи­се­де­ка.

- Чи та­ки на­ша кар­топ­ля, чи, мо­же, ту­рецька? А ке­те ли­шень дай­те сю­ди,- я по­див­люсь! - ска­зав Мельхи­се­дек, роз­див­ля­ючись на кар­топ­лю.

- Чи ти ба, - яка ма­ленька.

- Та це ти, ста­рий, ма­буть, ду­риш нас, на­ки­дав в горіхи нам кар­топлі! - крик­ну­ла Мар­та.

- От і вга­да­ла! Пішов би на старість уночі шу­ка­ти кар­топлі. Це, ма­буть, ти са­ма ду­риш нас, - обізвав­ся з по­важ­ною міною отець Мельхи­се­дек. - Од­на­че приз­во­ляй­те­ся, ма­туш­ки, на здо­ров'ячко, ще й у ки­шені на­хо­вай­те та по­везіть дітям на гос­ти­нець.

В світлиці підняв­ся сміх та гвалт. Ма­туш­ки по­ча­ли ки­да­ти на Мельхи­се­де­ка горіхи й кар­топ­лю; на йо­го го­ло­ву по­си­па­лось насіння,

- Накладім йо­му під по­душ­ку цих ту­рецьких горіхів; не­хай уночі сам поїсть, - го­во­ри­ла Мар­та, підкла­да­ючи Мельхи­се­де­кові під по­душ­ку кар­топ­лю й горіхи.

Отець Мельхи­се­дек з бай­дуж­ною міною по­ви­ки­дав кар­топ­лю, а горіхи поїв. Гості спо­рож­ни­ли бут­ля, й на дні зос­та­лось тільки ро­же­ве лис­тя. Онисія Сте­панівна ви­нес­ла з кімна­ти ба­рильце. Отець Ха­ритін знов на­лив бут­ля. Ро­же­вий лист заг­рав в горілці, не­на­че пурх­ну­ли з дна го­робці.

- Вип'ємо ще по од­но­му пун­шеві до по­душ­ки та й ля­гай­мо спа­ти, - про­мо­вив отець Мельхи­се­дек, на­ли­ва­ючи в ста­кан ро­му.

Випили ще по од­но­му пун­шеві, а сон та­ки не брав. Пунш тільки більше розт­ри­во­жив усіх. Усім хотілось ба­ла­ка­ти. Всі роз­ка­зу­ва­ли, кри­ча­ли, й ніхто ніко­го не слу­хав.

- А да­вай­мо ще співа­ти, або­що! - крик­нув отець Мельхи­се­дек. - Ану, Мар­то, по­чи­най!

Марта за­ве­ла то­неньким го­лос­ком, але в неї го­лос не­на­че спорс­нув і пе­ре­тявсь. Мар­та по­каш­ля­ла, знов за­тяг­ла, та й не ви­ве­ла. Нит­ка знов пор­ва­лась. Мельхи­се­дек хотів її піддер­жа­ти, але тільки за­гар­чав. Сту­ден­ти підхо­пи­ли, ма­туш­ки прис­та­ли до їх. Кож­ний тяг, ку­ди по­па­лось. Кон­церт вий­шов як­раз та­кий, який співає че­ре­да, йду­чи з по­ля в се­ло.

- Чорта з два заспіваємо, ко­ли оці рожі в бутлі за­би­ли па­мо­ро­ки, - ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Чи не пок­ли­ка­ти б з лірою Шми­да: не­хай би нам заспівав Ла­за­ря.

- Коли й Шмид ла­сий до бут­ля: ще схо­ває бут­ля в тор­бу, - ска­за­ла Мар­та.

- Покличмо ба­бу Ориш­ку, - оця так ут­не! Там тобі та­ка дженд­же­ляс­та! - ска­зав Мельхи­се­дек.

- А справді пок­лич­мо! - крик­ну­ли всі.

Один сту­дент побіг в пе­кар­ню й роз­бу­див ба­бу Ориш­ку. Ба­ба спро­сон­ня схо­пи­лась. Па­ничі взя­ли її по-під ру­ки й при­ве­ли в світли­цю.

Отець Мельхи­се­дек пос­та­вив се­ред пос­телі стільчик. Бут­ля по­су­ну­ли набік, і на місці бут­ля сиділа ба­ба Ориш­ка в чорній за­пасці, зав'яза­на білою хус­точ­кою; сиві ко­си по­ви­ла­зи­ли з-під очіпка. Сон­на ба­ба сиділа на стільчи­ку, не­на­че відьма на Лисій горі.

- Ож на, ба­бо, ви­пий цього ди­ва, то, мо­же, швид­ше про­чу­маєшся, - ска­зав отець Мельхи­се­дек, по­да­ючи бабі ста­кан з ро­мом.

Баба вхо­пи­ла в рот ро­му й за­каш­ля­лась по-ове­чо­му.

- Ой цур йо­му! Як йо­го по­пи п'ють? Як­би я ви­пи­ла, то до світу і здуріла б, - ска­за­ла ве­се­ла ба­ба, ду­же ла­са до жартів.

- Ану, ба­бо, ви­пий­те, - ми по­ба­чи­мо, як ви здурієте до світу, - за­го­во­ри­ли па­ничі.

- Еге! Здурійте вже ви самі пе­редніше, а я, ста­ра, вже за ва­ми, - ска­за­ла ба­ба, роз­ве­се­лив­шись.

- Може б, ви, ба­бо, заспіва­ли нам, бо в нас од цього пун­шу вже па­мо­ро­ки за­би­ло.

- Потривайте ж, вип'ю для сміли­вості, щоб го­ло­су наб­ра­тись, - ска­за­ла ба­ба, цідя­чи ром че­рез зу­би. - Та й смач­ну ж ви горілоч­ку п'єте! Ото ко­ли б нам шин­кар та­ку про­да­вав, - ска­за­ла ба­ба.

- Ага! Розс­ма­ку­ва­ла! Ну-бо, по­чи­най хутчій, та бе­ри тон­ше, - крик­ну­ли гості.

- Коли ж со­ром­люсь! Хоч не дивіться ж усі на ме­не, - ска­за­ла ба­ба.

- Отже ж ти, Ориш­ко, ще б і заміж пішла, - ска­за­ла Мар­та.

- Пішла, як­би пак хто сва­тав, але ніякий прок­ля­ту­щий дід щось не ква­питься ме­не сва­та­ти.

- Посилай ста­ростів до Шми­да, - от бу­де тобі й па­ра. Ну, по­чи­най-бо мерщій! - ска­зав отець Ха­ритін.

Баба, з чар­кою в ру­ках, по­ча­ла то­не­сеньким, але ще міцним і рівним го­ло­сом Гри­ця, заспіва­ла ще кілька смут­них пісень.

Гості за­мовк­ли й слу­ха­ли. Отець Мельхи­се­дек позіхнув на всю ха­ту, а за ним отець бла­го­чин­ний.

- Годі, ба­бо, смут­них! Співай нам ве­се­лих, - та­ких, щоб жиж­ки зад­ри­жа­ли! Та­ких, щоб бу­ли зап­рав­лені корінням та пер­цем, як ва­ре­ну­ха, - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

Оришка засміялась і по­ча­ла співа­ти ве­се­лих, трош­ки зап­рав­ле­них пер­цем:

Пішло дівча по горішки, Та не зна­ло, що за гай; Зди­бав йо­го гар­ний хло­пець, На імен­ня Ми­ко­лай…

Оришка роз­ве­се­ли­лась і, співа­ючи, по­ча­ла ки­ва­ти та підмор­гу­ва­ти чор­ни­ми дов­ги­ми бро­ва­ми. Ба­тюш­ки й па­ничі ре­го­та­лись.

- Якби му­зи­ки, ти б, Ориш­ко, й по­тан­цю­ва­ла, - ска­за­ли па­ничі.

- А чом же! Як вип'ю цього вед­ме­дя ще од­ну чар­ку, то, їй же бо­гу, так і піду по хаті га­ца­ти ме­те­лиці, ще й на одній нозі.

Поки ба­ба тіши­ла гос­тей, отець Мельхи­се­дек уб­рав­ся й вий­шов у двір. Він за­ду­мав вструг­ну­ти ще од­ну шту­ку. Пок­ли­кав­ши най­митів, він звелів їм мерщій піти на річку, ниж­че од мли­на, де по камінні шуміла не­за­мерз­ла во­да, й на­пе­че­ру­ва­ти раків.

- Як ви­пе­че­руєте хоч зо три ра­ки, дам квар­ту горілки, - ска­зав Мельхи­се­дек.

Наймити шви­денько побігли й на­ла­па­ли під камінця­ми п'ять раків.

Отець Мельхи­се­дек вки­нув їх у ку­холь і під по­лою вніс у гор­ниці та й пос­та­вив під стільцем за своїми чобітьми.

Наслухавшись пісень, гості одісла­ли ба­бу спа­ти. Ма­туш­ки по­ви­хо­ди­ли в кімна­ту, а ба­тюш­ки та па­ничі по­ля­га­ли по­ко­том на пос­те­леній одежі й повк­ри­ва­лись ко­жу­ха­ми. Отець бла­го­чин­ний ліг з краю по один бік, а два старі ба­тюш­ки, для спо­кою, ляг­ли з дру­го­го краю, ос­то­ронь од усіх. Во­ни доб­ре зна­ли, що па­ничі та отець Мельхи­се­дек ще дов­го не да­дуть гос­тям спа­ти.

Погасили світло. В хаті ста­ло по­ночі, хоч око ви­ко­ли. Ніч бу­ла та­ка ти­ха й тем­на, що навіть не бу­ло знать вікон, тро­хи прик­ри­тих гілляс­ти­ми ста­ри­ми гру­ша­ми. В темній кімнаті ще дов­генько дзи­горіли ма­туш­ки, пе­ре­суд­жу­ючи сусід, але й во­ни по­то­ми­лись, і де­котрі по­ча­ли дріма­ти. Рідше ста­ли роз­но­си­тись по тем­них по­ко­ях го­ло­си. Бла­го­чин­ний і старі свя­ще­ни­ки вже хроп­ли на всю ха­ту. Тільки отець Мельхи­се­дек не вга­вав, не пе­рес­та­вав жар­ту­ва­ти й не да­вав дру­гим спа­ти, але й він ізнемігся, за­мовк і прис­та­вивсь, ніби­то зас­нув; він од­на­че не спав.

Тільки що всі по­ча­ли дріма­ти, Мельхи­се­дек дос­тав з ки­шені кар­топ­лю й ки­нув в двері кімна­ти. Кар­топ­ли­на стук­ну­ла об двері, не­на­че ку­ля.

- Ой, щось стук­ну­ло! - за­ше­потіли в кімнаті ма­туш­ки.

- А мо­же, то так зда­ло­ся че­рез сон, -