Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

при­мос­тив­ся на стільці співа­ти; з гіта­рою в ру­ках він ду­же на­га­ду­вав сільських коб­зарів. Дов­га чор­на бо­ро­да, ши­ро­ке чо­ло з дов­ги­ми чор­ни­ми бро­ва­ми, ши­ро­ка ря­са з прос­тор­ни­ми ру­ка­ва­ми, ор­ли­ний тон­кий ніс, темні блис­кучі очі, гар­ний дзвінкий ба­ри­тон - все пе­ре­но­си­ло дум­ку в якісь ду­же давні ча­си, в ча­си ук­раїнських коб­зарів, навіть давніх рап­содів. Мельхи­се­дек заспівав цер­ков­них пісень. Все в хаті за­тих­ло, тільки лив­ся рівний, чис­тий го­лос, не­на­че дзвеніла мідна стру­на. Ма­туш­ки роз­жа­ло­би­лись. По­де­ку­ди бу­ло чу­ти тихі зітхан­ня й од ва­ре­ну­хи, і од пісні. Мельхи­се­дек од цер­ков­них пісень пе­рей­шов до на­род­них дум і став вже прав­ди­вим коб­за­рем. Гості навіть за­бу­ли за ва­ре­ну­ху. Чар­ки стриміли не­на­че в за­мер­лих ру­ках. Але швид­ко смутнії ме­лодії тро­хи на­до­ку­чи­ли гос­тям… По­де­ку­ди в куп­ках не­терп­лячі ма­туш­ки сти­ха зад­зи­горіли.

- Та ну-бо, па­нот­че, якої ве­селішої! - крик­ну­ла йо­го жінка з кут­ка. - Ми й пос­не­мо оту­теч­ки з чар­ка­ми в ру­ках.

- На тобі й ве­селішої: вста­вай та тан­цюй! - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

Отець Мельхи­се­дек заспівав дрібно­го ко­зач­ка так жва­во та ве­се­ло, що па­ничі зас­ту­котіли но­га­ми, а бла­го­чин­на на­си­лу вдер­жа­лась на стільці.

- Ой, не грай так дрібно, бо ще піду тан­цю­ва­ти! - крик­ну­ла Мар­та з кут­ка.

- Вже тобі не вго­диш: то ду­же смут­но, то ду­же ве­се­ло. Цим жінкам нічим не до­го­диш: все їм не­до­го­да! - обізвав­ся отець Мельхи­се­дек.

Пісні розібра­ли сту­дентів; во­ни по­ча­ли співа­ти хо­ром. До сту­дентів прис­та­ли ба­тюш­ки, а за ба­тюш­ка­ми не втерпіли й ма­туш­ки. Всі в світлиці заспіва­ли, тільки отець бла­го­чин­ний сидів мовч­ки з люлькою в ру­ках та по­пи­вав ва­ре­ну­ху, а по­руч з ним ко­ло Онисії Сте­панівни сиділа гор­да Оле­ся.

Довго співа­ли гості, до­ки де­котрі не пох­рип­ли. Після ва­ре­ну­хи знов на стіл пос­та­ви­ли пляш­ки з горілкою та на­лив­ка­ми; гос­по­ди­ня ви­нес­ла за­кус­ку, а після за­кус­ки по­да­ла ве­че­рю. Після ве­чері отець Мельхи­се­дек не втерпів і вструг­нув шту­ку: він побіг в пе­кар­ню, на­лив во­ди в той гор­щик, в ко­то­ро­му бу­ла ва­ре­ну­ха, зак­ра­сив її тро­хи ва­ре­ну­хою й підси­пав пер­цю.

- От пот­ри­вай­те, гос­по­ди­не, я по­час­тую ша­нов­них гос­тей ще своєю ва­ре­ну­хою. Ви, ма­туш­ки, як я ба­чу, не вмієте га­разд ва­ри­ти прав­ди­вої ва­ре­ну­хи. Я тут з ти­тар­кою вдвох прис­та­вив у піч та­ку ва­ре­ну­ху, що ви ще зро­ду не пи­ли: і з род­зин­ка­ми, і з кон­фе­та­ми, і з уся­ким корінням.

- Ану-ну! По­час­туй­те нас! Що там за ди­во ви зва­ри­ли з своєю ти­тар­кою! - крик­ну­ли ма­туш­ки.

Отець Мельхи­се­дек пішов у кімна­ту, по­на­ли­вав чар­ки й ста­ка­ни й звелів бабі ви­нес­ти гос­тям, на­ка­зав­ши од­на­че по­таєнці по­ми­ну­ти гос­по­жу бла­го­чин­ну та бла­го­чин­но­го.

Гості ки­ну­лись до ва­ре­ну­хи. Про­ворні ма­туш­ки сьорбну­ли й поск­рив­ля­лись; не йму­чи віри своєму сма­кові, гості пог­ля­да­ли одні на од­них, до­ки не роз­шо­ло­па­ли, що то бу­ла во­да з пер­цем.

В хаті підняв­ся сміх та регіт; хто сміявся, хто сер­див­ся; сту­ден­ти ре­го­та­лись на всю світли­цю.

- Який же ка­пос­ний ти, па­нот­че! - кри­ча­ла Мар­та, ти­ка­ючи чар­кою на Мельхи­се­де­ка. - На, пий сам те ди­во, що на­ва­рив. Ви­лий­мо йо­му за па­зу­ху, щоб не ду­рив нас.

Матушки обс­ту­пи­ли о. Мельхи­се­де­ка, і як­би він не втік в сіни, во­ни б і справді ви­ли­ли йо­му в па­зу­ху ту ва­ре­ну­ху.

Вечір був зимній, дов­гий. Вже всі наспіва­лись і по­на­пи­ва­лись. Гос­по­дар звелів сла­ти гос­тям постіль. В світлиці пос­те­ли­ли на по­мості ба­тюш­кам та па­ни­чам, в кімнаті так са­мо на по­мості пос­те­ли­ли ма­туш­кам. Тільки гос­по­жу бла­го­чин­ну пок­ла­ли в кімнаті на ліжку. Тим ча­сом отець Мельхи­се­дек за­ду­мав ще вструг­ну­ти шту­ку гос­тям. Він побіг в пе­кар­ню й ти­хенько звелів най­мич­кам на­ви­би­ра­ти в льоху дрібне­сенької кар­топлі, та­кої завбільшки, як горіхи. Най­мич­ки при­нес­ли кар­топ­лю, по­ми­ли й об­тер­ли. О. Мельхи­се­дек уб­гав її в ки­ше­ню. В кімнаті на ле­жанці сто­яла мис­ка з горіха­ми. Отець Мельхи­се­дек ти­хенько ви­си­пав ту­ди дрібненьку кар­то­пельку, пе­ремішав з горіха­ми, ще й прит­ру­сив звер­ху насінням. Ба­тюш­ки по­роз­дя­га­лись й посіда­ли долі, на по­мості. По­роз­би­ра­лись і ма­туш­ки й сиділи долі на своїх пос­те­лях. Тоді вже пішли в мо­ду пунші. Они­ся Сте­панівна ви­нес­ла здо­ро­вий бу­тель ро­му, в кот­рий вхо­ди­ло піввідра. Ром був нас­то­яний на ро­же­во­му листі. Бу­тиль пос­та­ви­ли на пос­телі. Онисія Сте­панівна ви­нес­ла ста­ка­ни з чаєм, а ба­тюш­ки до­ли­ва­ли по півста­ка­на ро­му. По по­ко­ях пішли нар­ко­тичні па­хощі свіжої рожі, змішані з ду­хом ро­му. Ма­туш­ки за­чу­ли в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімна­ти од­чи­ни­лись, і в світли­цю ви­су­ну­лась од­на ма­туш­ка, потім заг­ля­ну­ла дру­га й тре­тя. Ма­туш­кам бу­ло не­ве­се­ло са­мим в кімнаті.

- Е, па­нотці, як у вас гар­но пах­не! Та це ви ту­теч­ки п'єте щось ду­же смач­не, - за­го­во­ри­ла Мар­та, ви­со­ву­ючи з-за две­рей го­ло­ву, зав'яза­ну на ніч біленькою хус­точ­кою.- А ходім, панімат­ки, до їх та однімім пунш.

Напнувши на плечі здо­ро­ву хуст­ку, Мар­та вий­шла з кімна­ти й сіла долі ко­ло бут­ля. За Мар­тою вий­шла дру­га ма­туш­ка, так са­мо зап­ну­та хуст­кою, за нею тре­тя.

В кімнаті зос­та­лась тільки бла­го­чин­на та кілька мо­ло­дих со­ром­ли­вих. Ма­туш­ки посіда­ли з ба­тюш­ка­ми навк­ру­ги бут­ля й підли­ва­ли й собі в чай ро­му. Всім ста­ло ве­се­ло в но­вих по­зах. По­чав­ся гомін та жар­ти. В ста­ка­нах в ба­тюшків вже дав­но не бу­ло й краплі чаю, а во­ни все підли­ва­ли ро­му.

- Чи не­ма, гос­по­ди­не, в вас ча­сом горішків для на­ших ма­ту­шок? - обізвав­ся отець Мельхи­се­дек. - Ота­меч­ки я наг­ледів в вас на ле­жанці доб­ру мис­ку з ла­со­ща­ми, та ще й не з прос­ти­ми, а ту­рецьки­ми. Ма­буть, гос­по­ди­не, хо­ваєте не для гос­тей, а од гос­тей…

Онися Сте­панівна по­да­ла Мельхи­се­де­кові че­рез двері мис­ку з горіха­ми. Ма­туш­ки роз­ха­па­ли горіхи в од­ну мить; де­котрі по­хо­ва­ли по ки­ше­нях, щоб по­вез­ти дітям до­до­му гос­тин­ця, од­ня­то­го ніби­то на до­розі од зай­ця. Отець бла­го­чин­ний й собі прос­тяг ру­ку й вхо­пив жме­ню горіхів.

Марта вки­ну­ла в рот кар­топ­ли­ну, роз­ку­си­ла й вип­лю­ну­ла; другі ма­туш­ки нат­ра­пи­ли на кар­топ­лю, але, роз­шо­ло­пав­ши, випльову­ва­ли.

- Які м'які горішки! Це, ма­буть, заг­ра­нишні, не прості - го­во­рив отець Мельхи­се­дек, приж­му­рю­ючи хит­ро очі.

- А справді, якісь м'які та чудні на смак, - обізвав­ся бла­го­чин­ний, кот­рий, не розібрав­ши, вже з'їв кар­топ­ли­ну, в певній надії, що то ту­рецькі горіхи.

- Щось не­на­че чи гнилі горіхи, чи шо­лу­диві, чи що. І луш­пин­ня чо­гось м'яке, не­на­че кар­топ…

Марта ви­ки­ну­ла на до­ло­ню роз­ку­ше­ну кар­топ­ли­ну, при­нес­ла до світла, - на до­лоні й справді бу­ла кар­топ­ли­на.

- Ой, кар­топ­ля! Їй-бо­гу, кар­топ­ля! Що це за ди­во! Чи, мо­же, в турків такі горіхи рос­туть? - крик­ну­ла Мар­та.

- Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші, - роз­по­чав вче­ний бла­го­чин­ний.

Отець Мельхи­се­дек хит­ро пог­ля­дав на ма­ту­шок і мов­чав. Дру­га ма­туш­ка роз­ку­си­ла кар­топ­ли­ну, при­нес­ла до світла,- на до­лоні