Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

Купельниці. Шовк трохи потемнів, але повністю зберігся, і лише на швах, де був прострочений льняними чи якимись іншими нитками, — виднілися дірки. Під сорочками лежали просторі нічні халати, оздоблені густим дрібним мереживом.

Щупак взяв штани з золотими ґудзиками, притулив до себе, сказав:

— Що як одягти такий мундир і піти до коменданта Штарка? Чи до пана Маєра? Що б воно було, як ти, Трохиме, вважаєш?

— Тікали б ви, пане старосто, з комендатури без штанів. Обдер би вас комендант, як липку.

— Правду кажеш, — розгонисто засміявся Щупак, — німці люблять золото! Як дізнаються про нашу знахідку — душу витрясуть. Тут, хлопці, треба тримати язик за зубами!

На самісінькому дні скриньки під одягом лежав срібний шолом, позолочений пістоль і гаманець із золотими монетами.

— Дукати! — прошепотів староста, спрагло розкривши перекошеного рота. — Тут їх сотні дві набереться! От багатство нам, хлопці, привалило!

Поблизу карети натрапили ще на кістяки шляхтичів та козаків. Від їх одягу лишилися лише потлілі клаптики грубого сукна. Поруч з кістяками лежали дві позолочені шаблі. Староста одразу затурбувався:

— А як ми все ділити будемо? Свічка запропонував:

— Давайте так зробимо. Я поділю все золото на чотири купи, і першим будете вибирати ви, Юхиме Михайловичу. За вами — Кузьма, потім Юрко. Остання купка буде мені. Згода? Я думаю, що так буде найліпше. А хочете, діліть ви, пане старосто.

Щупак поміркував, похитав рішуче головою:

— Діли ти, Трохиме, а я вже буду вибирати. Свічка розклав усе добро на чотири купки.

Староста підійшов до кістяка козака, взяв на ньому золотий хрест і подав ліснику:

— Теж туди додай!

— Ні, хрест хай залишається його власнику, — рішуче мовив Свічка. — Не можна грабувати мертвого оборонця землі рідної. Я на таке діло не піду.

— Гріх у міх, — незадоволено пробурчав Щупак. — Йому цей хрест тепер ні до чого. Заберем — і квит!

— Ні! — стояв на своєму лісник.

— Чому? — ніяк не міг заспокоїтися староста. — Чи ти собі хочеш взяти?

— Ні, пане старосто, хочу, щоб він лишився на козакові, на своєму господареві.

— Тю на тебе, — свиснув здивовано Щупак. — Та йому вже нічого не треба! Ні волі, ні долі, ні золота! Кістки небораки й ті потліли.

Свічка взяв з рук Щупака хрест, запитав:

— Скільки за нього можна дати дукатів?

— Один, — нічого не розуміючи, відповів непевним голосом Щупак. — Більше не затягне! А то й півдуката…

— Так я вам із своєї пайки дам один дукат, а мені хай дістанеться цей хрест, — сказав Свічка. — Не заперечуєте, Юхиме Мартиновичу?

— Згода! — пробасив староста. — А як Кузьма та Юрко?

— Я згоден, — озвався Карпухно.

— І я згоден, — мовив Юрко.

— Отже, хрест переходить у мою власність, — твердо сказав лісник, — і я можу розпорядитися ним як захочу. Я так і зроблю…

Свічка розмахнувся і кинув золотий хрест у річку.

— Тю на тебе! — вигукнув Щупак. — Нема в тебе, Трохиме, десятої клепки!

— Хай там лежить, — відказав Свічка, — а тепер вибирайте кожен свій скарб! Беріть, Юхиме Мартиновичу, ту купу, яка на вас дивиться і яка найбільша.

Староста підійшов до золота, довго, як зачарований, дивився на поділений скарб, переводив поглядом з однієї купки на іншу.

— Нічого не петраю, — протираючи очі, розгублено мовив він. — Дивлюся, і ніби кожна купка більша за іншу. А тут же треба так брати, щоб не проґавити. От лихо!

— Дивіться, Юхиме Мартиновичу, — лагідно порадив Свічка, — вибирайте, щоб потім не ремствували. Ще скажете: собі більше взяли, а мене обдурили.

— А чого мені ремствувати, — не відводячи погляду від золота, відповів Щупак, — усе чесно поділено, по-братськи! Тут уже нема на кого ображатися! Але вибрати не можу: у очах двоїться!

Староста швидко, ніби навколо палахкотіла пожежа, почав укидати золото з крайньої, найбільшої, купки в брезентове відро, яким Юрко вичерпував воду поблизу карети.

— Тепер, Кузьмо, твоя черга, — звернувся Свічка до Карпухна, і той, не думаючи, склав у мішок ближню до себе купу.

Забрав свою пайку й Юрко.

Лісник, склавши у торбу свій скарб, простягнув дукат Щупаку.

— А це вам, Юхиме Мартиновичу, за хрест, як домовилися.

Староста взяв дукат, підкинув його на долоні і повернув ліснику:

— Хай тобі лишається! І хай той хрест і від мене відкупом буде! Грішні ми, грішні, а часом, бува, і совість в якомусь закапелку озветься, запитає: «Що ж ти, чоловіче, коїш?» Давай, хлопці, підкріпитися — і додому!

— Треба кістяки поховати, — озвався Свічка, — негоже, щоб вони поверх землі лежали.

— І то правда, — погодився Щупак.

Додому рушили опівдні. Щупак зиркнув на годинник:

— Вам, Трохиме, з Кузьмою краще вийти на Червоний хутір, а ми з Юрком підемо берегом Купельниці до села. Так хутчій буде, і менше уваги привернемо.

— Ні, Юхиме Мартиновичу, — не погодився зі старостою лісник, — будемо йти в село гуртом.

— Чому? — прогув здивовано Щупак.

— А бува, хто з нас зашпортається, в трясовину вскочить і не зуміє вибратися. От і піде поголос — за золото людину погубили!

— Таке й вигадаєш! — скривився староста.

— Нічого не вигадав, — розсудливо мовив Свічка. — Що старі люди казали? Де золото воняє, там лихо буває!

— Та воно так, — знітився Щупак, — хай уже буде, як краще. Гуртом то й гуртом.

Коли обігнули Шкільове озеро, побачили фюзеляж літака. На ньому чорною змією виднілася прострілена кулями потьмяніла свастика. Поряд з першим літаком виднівся ще один «юнкере». Він стояв у болоті майже сторчака, і з води визирав його обрубаний хвіст. Свічка показав на величезну вирву, заповнену водою, розповів, що чотирьох німців збив один наш «яструбок». Фашистські позиції