Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

class="book">Нарешті Щупак зупинився. З мулу було видно темний, ніби скам'янілий, дашок великої колимаги, схожої на карету.

— Ридван, — не сказав, а прохрипів Щупак, — тут рибка буде! У таких ридванах колись їздила вельможна шляхта. Тут обов'язково мусить бути золото. Як не дукати — посуд!

— Давайте розкопувати, — запропонував Свічка. — Як є щось путнє — наше буде! — І першим почав копати.

Заступ Свічки вдарився об залізяччя, і незабаром лісник відкопав панцир з драбинчастими крилами. Тут же лежав череп з розрубаним навпіл ребристим шоломом. Свічка підняв панцир, і в ньому заторохтіли кістки.

— На господаря ридвана, мабуть, натрапили, — пояснив лісник, — це й справді був якийсь ясновельможний пан, бо шолом злотом покритий і панцир майстерно зроблений.

Свічка копнув ще кілька раз заступом і натрапив на шаблю з золотим руків'ям, яке було всіяне блискучими самоцвітами. Староста, як кіт, плигонув до шаблі, гукнув:

— Зачекай, Трохиме, ти ж бачиш, що тут самоцвіти! Удариш — і пропаде, а воно неабиякі гроші коштує!

Щупак заходився розглядати поржавілу шаблю, рахував камінці, і його широке, плескате обличчя розпливлося в щасливій посмішці.

— Беріться за роботу, пане старосто, — зауважив Свічка, — дома будемо на ці цяцьки дивитися, а зараз треба поспішати, бо вже й вечір не за горами.

— Та воно так, — кліпнув посоловілими очима Щупак, — твоя правда, треба копати, а дивишся на золото — і всього тебе лихоманка трясе! Ти знаєш, Трохиме, скільки коштує оця іржава шабелька?

— Не знаю, пане старосто, звідки мені таке знати?

— Як на золоті карбованці, — швидко прикинув Щупак, — то тисяч на дві потягне, бо тут кожен камінець вартий невеличкого хутора.

Свічка випростався, постояв трохи і знову почав копати важку болотисту землю. Невдовзі заступ наткнувся на позеленілий панцир, розрубаний шаблею мало не до половини.

— Оце рубонув так рубонув, матері його хиря! — гукнув староста, тримаючи в руках погнутий панцир. — Ледве не до самого пупа шляхтича розпанахав. Добрий козарлюга, мабуть, рубався тут. Чого, чого, а сили йому ні в кого не доводилося позичати. Наклав повну купу шляхти.

— А це що? — здивовано озвався Свічка, піднімаючи з землі шкіряний гаманець. Підкинув його на руці, і з гаманця посипалися круглі золоті монети.

Староста лишив заступ, швидко почав збирати монети, поспішав, ніби з вогню вихоплював блискучі жовті кружальця. Він прикусив одну монету, прохрипів радісно:

— Дукати! От пощастило нам, хлопці, так пощастило! Таке диво не завжди й уві сні може присниться. Оце скарб — так скарб!

Порахували. В гаманці було сорок чотири дукати.

— Вважай, що по десять монет припадає на брата, — як той джміль прогув староста. — Хоча воно й не дуже, а теж гарні грошики. От якби такий гаман та одному комусь до рук потрапив…

— Давайте будемо копати, — подав голос Карпухно, — правду Трохим каже, що ми цей ридван і до вечора не зуміємо вирити. От скільки батуємо, а ще й половини не викопали. Тут, біля цієї карети, справжнє кладовище. Гаряча, мабуть, січа була, рубалися нещадно!

Знову заходилися розкопувати карету і знайшли ще два позеленілих, покритих баговинням панцири.

— Треба перепочити, — озвався Свічка, — хоч трохи дух перевести! Нелегка нам випала сьогодні робота.

Він присів на траву, сумно поглянув на кістки:

— Не було чого шляхті робити — то вона й потонула в болоті. Пішли на нашу землю війною і згинули безславно. Показати б це гітлерівцям, таке і їх чекає.

— Не кажи, Трохиме, — подав голос Щупак, — так уже світ влаштований, що не можуть люди без війни обійтися. От було в чоловіка сорок чотири дукати — мало! Хотілося більше мати. Думав, ще розживеться, а воно…

— Так я ж і кажу, — мовив Свічка, — що не треба лізти на чужу землю за поживою! Підеш за вовною, а лишишся голеним.

— Нема лиха без добра, — заперечив Щупак. — Загинув шляхтич, і тепер нам грошики дісталися. Жаль, що мало. Міг би чоловік і більше в калитці тримати.

Перепочили і почали старанно викопувати ридван, відкидали від нього пласти вікового, спресованого мулу.

Карета була досить велика, трималася на високих кованих колесах, глибоко вгрузлих в тугу болотисту землю. Несподівано почала проступати вода. Досить було прокопати невеличкий рівчачок, як він починав наповнюватися рудою водою. Болото міцно тримало свою здобич і ніяк не хотіло з нею розлучатися.

— Кидай, Юрку, заступ, — гукнув Щупак, — бери брезентову торбу та вичерпуй воду. Так скоріше буде, бо й до вечора не управимося.

Хлопець почав вичерпувати воду і виливати її на берег річки. На піску тьмяно блиснула золота монета. Юрко підняв її.

— Ще один дукат знайшовся!

Староста вихопив монету, прикусив її, задоволено хитнув розкошланою головою:

— Золото! Панове, давайте вчинимо так: все, що знайдемо — в одну купу. А потім — поділимо! Чесно, по-братськи!

Поволі виринала з болота громіздка карета. Вже з'явилися навіть віконця, затягнуті тонкою, потрісканою плівкою. Нетерплячий Щупак заступом підважив різьблені дверці, і вони впали на землю.

У кареті знайшли скриньку з золотим та срібним посудом, келихи, виделки з гербами якогось шляхтича.

Другу таку ж скриньку, оббиту товстими мідними листами, знайшли під сидінням. Староста кинувся до неї, шарпонув кришку, здивовано вигукнув:

— Замкнута! Ти бач, пролежала в болоті стільки років, а замок все ще тримається. На совість працювали давні майстри. Подай, Трохиме, сокиру, бо мене нетерплячка з'їдає, хочеться дізнатися, яка риба потрапила в наші сіті.

Щупак підважив сокирою кришку, почервонівши від натуги, відірвав і став діставати із валізи гаптовані золотом кунтуші, жупани, камзоли. Лежали там і коротенькі штанці, поцяцьковані золотими ґудзиками. Щупак вибрався з карети, почав рахувати ґудзики на штанях.

— Двадцять ґудзиків! — вигукнув здивовано. — І треба ж було на одні штани стільки золота витрачати! Та за один такий ґудзик можна десятеро штанів пошити!

Далі він дістав шовкові сорочки, розклав їх на березі