Богоміл Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов

— Яке то підприємство! Маленька закусочна.

— А потім стали офіціантом?

— Так.

— І маєте багато знайомих серед офіціантів?

— Так.

— Але іноді забуваєте про це. І змушуєте мене ловити вас на брехні.

Дідусь дивиться на мене, роззявивши рота від несподіванки.

— Два місяці тому, в минулий приїзд Асенова, ви обідали з ним у «Балкані». Обід тривав досить довго, з вином і розмовами, які навряд чи вичерпувалися запитанням «як воно там». Про що у вас була розмова, Лічев?

— Та… розмова як розмова… хіба пам'ятаєш, що було аж два місяці тому…

— Лічев!

— Ну ж… Це була інтимна справа. Мені якось незручно…

— Зручно чи незручно, але я хочу знати все. Геть усе, чуєте?!

— Ну, йшлося про оту його… Магду. Чоловік закохався, навіть думав одружитися, тим паче що й вона дедалі більше догоджала йому — кинула ту компанію, почала пристойно поводитися й таке інше. Та й справді: він її одягав, давав гроші — чого ще треба? Живи собі по-людському, та й годі, а вона вульгарно дурила його, й далі воловодячись з тією бандою…

— Звідки вам відомі такі деталі?

— А звідти, що Асенов просив мене простежити за нею і все вивідати. Він не мав інших знайомих, тому звірився мені й попросив дізнатися про все, бо не був телепнем і хотів перевірити її, перш ніж зважитись на такий серйозний крок.

— Коли він дав вам це доручення?

— Ще під час свого першого приїзду.

— І під час обіду в ресторані ви перед ним звітували, чи не так?

— Ха, «звітував»!.. Виклав йому те, про що довідався.

— І що ж ви одержали за таку послугу?

Старий з гідністю підводить свою лису голову.

— За кого ви мене маєте? Я не приватний детектив. Зробив людині послугу, пригостилися — й досить.

— Отже, завдяки вам до шлюбу не дійшло?

— А який дурень одружиться із шльондрою? Та, моя, нині вже колишня, теж не була свята, але хоч зберігала якусь пристойність. А ця… Мені довелося втрутитися, щоб врятувати людину…

— Ви врятували її від меншого зла, — кажу я, підводячись.

Лічев знову здивовано роззявляє рота.

— Маю на увазі, що коли б вони побралися, могло б не бути вбивства, — пояснюю я.

І прямую до виходу.

Приходжу на роботу в обід і зустрічаю в дверях Дору Деневу. Виявляється, жінка чекає на мене з другої години, але не з моєї вини — я її не викликав.

— Радий, що ви прийшли з власної ініціативи, — привітно кажу їй, коли ми заходимо до кабінету.

Дора сідає на стілець, усе ще відсапуючись од швидкої ходи по крутих сходах, відповідає сухо, не дивлячись, на мене:

— Це з вашої ініціативи.

— Тобто?

— Адже ви вчора увечері натякнули, що прийдете знову: я це зрозуміла так, що мушу випередити вас і з'явитися сама.

— Послухайте, Денева, — коротко роз'яснюю їй. — Якщо я захочу вас побачити, мені не треба натякати вам про це. Для цього існують повістки, такі собі аркушики паперу з друкованим текстом. Я заповнюю повістку й передаю людині, яка займається тим, що розносить їх за відповідними адресами. А потім чекаю, поки ви з'явитесь у призначений час. Вам це зрозуміло?

Голос у мене доброзичливий, я навмисне не нагадую жінці про те, що вона сама в минулому одержувала достатню кількість таких аркушиків, аби досконало вивчити весь цей процес. Проте мій дружній тон не викликає взаємності.

— Облиште, — махає вона рукою. — Ви відверто погрожували.

— За що така недовіра?

— Тільки не кажіть про недовіру. Це ви і всі такі, як ви, нікому не вірите.

— Професійна звичка, — визнаю я. — Але, висловлюючись фігурально, ми тримаємо в одній руці недовіру, а в другій — довіру. Все залежить од вас — за яку руку візьметесь…

— Казки, — байдуже відповідає Дора. — Вас особисто я не знаю, але добре знаю таких, як ви. Всі ви отруєні підозріливістю. А що самі отруєні, отруюєте життя й іншим.

— Ви, звичайно, маєте на увазі своє особисте життя?

— Так, і своє особисте.

— Хто ж вас труїв десь півтора року тому?

— Півтора року тому…

Вона не доказує, але інтонація її голосу досить красномовна.

— Півтора року тому ви труїли таких, як я, а не вони вас! — зауважую я.

— А ви ніби заробляєте цим собі на хліб! Навіщо скаржитесь?

Я підводжусь зі стільця й ступаю кілька кроків, щоб стримати роздратування. Відтак спираюся на письмовий стіл і спокійно кажу:

— Ви, певно, думаєте, що таким, як я, бракує глузду займатися іншою справою, наприклад, складанням і відніманням цифр або заповненням звітних відомостей? Чи гадаєте, що наша професія — це райське життя? То мушу вам сказати, що ніхто з нас не відчуває особливого потягу до цієї роботи, і сама вона така ж гидка, як гидкі пацієнти.

— Ви маєте на увазі мене?

— Ви вгадали. І щоб покінчити з цим питанням, додам ще таке: ви, напевно, прийшли для того, щоб застрахувати себе від можливих прикрощів. Я справді дослідив деякі факти з вашого минулого, але коли б ви були кмітливіші, то ще б учора ввечері зрозуміли, що