Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

class="book">— А я гадала, Ільзи тобі вже досить — після того, що сталося! Що ж до Евеліни Блейк, то вона дівчина занадто вихована і розумна, аби встругнути таке неподобство. Я знаю Блейків. Це порядна родина, а батько Евеліни є видатною особою. Саме так. Ти перестанеш нарешті плакати? Гарно виглядаєш — нічого сказати! Який у тім сенс — плакати?

— Жодного сенсу, — зі смутком визнала Емілі. — Тільки ж не можу я себе опанувати… Не зношу, коли мене здіймають на глум. Усе ладна стерпіти — тільки не це. Ох, тітко Рут, благаю тебе — залиш мене саму. Не можу я нині вечеряти.

— О, тебе зовсім вибито з колії — справжнісінька Стар! Ми, Мурреї, вміємо загнуздувати свої почуття.

«Нема чого загнуздувати, адже ви позбавлені будь-яких почуттів», — подумала Емілі. Душа її клекотіла…

— Після нинішнього випадку тримайся від Ільзи Барнлі подалі — тоді не зазнаєш публічної зневаги, — чи то веліла, чи то порадила тітка Рут, виходячи з кімнати.

Вночі Емілі не стулила очей. Хвилинами їй здавалося, що вона задихнеться, якщо не подужає негайно проламати рукою гнітючу стелю над головою. А встала з твердою постановою з’ясувати справу до кінця. Відтак попрямувала до Ільзи й переказала їй те, що говорила тітка Рут. Ільза спалахнула, обурилася, стала злитися, та Емілі з тривогою зауважила, що подруга не повстає проти самого звинувачення.

— Ільзо… ти ж… ти не робила цього? — спитала Емілі тремтливим голосом. Була певна, що Ільза непричетна до того, що трапилося, а все ж хотіла почути підтвердження з її вуст. На подив Емілі, Ільзине обличчя вмить забарвилося кривавим рум’янцем.

— Ти гадаєш, твоя подруга є підлим, паскудним псом? — запитала Ільза, явно збентежена. То була непряма відповідь, до того ж, Ільза нечасто бувала збентеженою. Відтак повернулася до Емілі спиною і заходилася порпатись у своєму портфельчику.

— Ти ж не думаєш, ніби я могла встругнути тобі щось подібне?

— Звісно, ні, — спроквола відказала Емілі. Тему начебто було вичерпано. А втім, деяка непевність залишилася й безнастанно ятрила вразливу душу. Не йняла вона віри, щоб Ільза це скоїла, а потім ще й брехала, замість визнати свою провину й просити в товаришки вибачення. Ні, ні, це неможливо! Але чого ж вона була такою збентеженою, такою зніяковілою? Чи ж безневинна Ільза не вилаяла б Емілі по-своєму, як вона вміє, за саму лише підозру, не спалахнула би сварка, аж кінець кінцем вони обнялися б, як сестри, поцілувалися, і жало з отрутою було би вирване раз і назавше?

Про той випадок вони у розмовах більше не згадували. Однак він кинув тінь на їхні стосунки. Позірно їх дружба була такою ж міцною, як доти, втім, Емілі здавала собі справу, що є між ними щось невимовлене чи недоговорене. Даремно вона силкувалася не думати про це. І те, що Ільза нібито геть не усвідомлювала нового стану речей, тільки поглиблювало прірву, яка вже існувала між ними. Виходить, Ільза так мало цінує їхню дружбу, що навіть не зауважує змін у стосунках? Така байдужа, що не відчуває її, Емілі, недовіри? Вона думала, думала і ставала дедалі сумнішою. То був кошмар, який і вдень, і вночі гнітив її палку, пристрасну душу. Жодна відверта суперечка, сварка з Ільзою не вразила б її так боляче. Ці переживання геть зіпсували їй Різдвяні канікули в Місячному Серпі. Що більше над усім тим розмірковувала, то жахливішим їй те все уявлялося. Була нещасна, вічно стривожена, з розпорошеною увагою. Тітка Лаура й кузен Джиммі бачили її душевний стан, але обидвоє приписували це розчаруванню з приводу не зовсім успішного складення іспитів. Емілі прямо сказала їм, що відзнаки, омріяної золотої зірки, їй не бачити. А втім, будь-які шкільні відзнаки й перемоги тепер не надто її цікавили.

Коли Емілі, повернувшись з канікул, прийшла до школи, то зразу побачила вивішені на дошці оголошень результати іспитів. Вона, певна річ, не знайшла свого імені серед імен чотирьох привілейованих учениць, на чиїх грудях блищатимуть золоті зірки — зірки найвищого визнання з боку викладачів. Тітка Рут дорікала їй тим упродовж кількох тижнів. Була впевнена, що прізвище Муррей в особі Емілі зазнало чи не ганьби — не могла їй пробачити. Емілі ж відчувала: Новий рік розпочався для неї під нещасливою зіркою. Перший місяць був таким сумовитим, що й згодом не любила вона вертатися до нього в своїх думках. Почувалася дуже самотньою, ледь не всіма покинутою. Після заборони тітки Рут Ільза не могла її навіщати. Вона, як і перше, ходила до Ільзи, та жало стриміло у серці, отрута просочувалася в душу, й прірва між ними поглиблювалася чи не з кожним днем. На Ільзиному обличчі нічого не можна було прочитати. Щоправда, вони майже ніколи не залишалися віч-на-віч. Кімната Ільзи мало не завжди була переповнена дівчатами — отже, гамором, сміхом і жартами. Те все було цілком невинним і навіть приємним, але ж яким далеким від тихої, щирої близькості, яка донедавна поєднувала двох подруг. Давніше вони примудрялися удвох проговорити кілька годин поспіль або сидіти мовчки, ні словом не озиваючись, і почуватися безмежно щасливими. А тепер вони не мали часу на подібне мовчання. Коли ж траплялося, що все-таки опинялися на самоті, обидві щебетали весело і завзято, немовби кожна потай в душі остерігалася, що ось-ось настане хвилина мовчання — та, котра виявляє таїну людської душі.

Серце Емілі кривавилося з жалю за втраченою дружбою. Щоночі вона проливала на подушку рясні сльози: була не в силі викорінити зі свого серця болючих сумнівів. Хоч як намагалася! Щодня вона переконувала себе, мовляв, Ільза Барнлі органічно нездатна вчинити таке. І — прямувала до Ільзи, з незламною постановою бути знову такою, якою була перед тим злощасним випадком. А єдиним наслідком її зусиль була лиш деяка неприродність, нота штучної сердечності, яка уподібнювала її до Евеліни Блейк — не до колишньої Емілі, завше сповненої простоти і щирості у поводженні з людьми. Ставлення Ільзи теж виглядало сердечним і дружнім; розлам у стосунках тривав і тривав…

«Тепер Ільза мене вже не лає», — з ностальгійним сумом думала Емілі.

То була правда.