Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

і глянув праворуч на схід, то навіть скрикнув з несподіванки: над морем висів молочнобілий туман. Це було справжнє щастя! Адже в тумані можна буде з ходу проскочити Севастополь і не стирчати цілісінький день на приколі серед рибальських човнів, удаючи завзятого рибалку. Щоправда, туман цей дуже нетривкий, але ще ж зовсім рано, і розвіється він не скоро.

Пройшовши з півгодини на північ, Шакал розвернув човен на захід і пішов, тримаючись узбережжя, на Севастополь.

Іноді сірими плямами виникали в тумані сейнери[8] і риболовецькі човни, і тоді він обходив їх, чітко відзначаючи поправки у своєму курсі. Ніхто не зупинив його, тільки одного разу з човна гукнули:

— І якого чорта гасати по морю, коли стільки кефалі кругом!

Шакал мчав на захід, встромивши вудлища в гнізда, засукавши штани і нанизавши креветки на гачки. Севастопольські бони він помітив, коли вже туман білястими смугами потягнувся вгору. Шакал обійшов їх, очікуючи, що зараз його зупинять, але ні пострілу, ні шуму мотора не було чути, і він заспокоївся.

— Все, — сказав він, стерши піт із чола, і кинув компас у нішу, де вже лежала карта, рація і зброя. Дерев'яна, оббита зсередини гумою засувка тісно увійшла в гніздо. Він мазнув її щілини білим лаком і за хвилину вже сам не міг відгадати, де була та ніша.

Пройшовши від Севастополя ще з годину, Шакал змушений був зупинитися, бо туман розсіявся зовсім і на нього могли звернути увагу з численних човнів, що стояли тут на якірцях. Ловці кефалі торжествували: дорогоцінна риба ловилася, як ніколи. Був саме сезон. Шакал заякорив човен і закинув вудочку. На креветку спіймався бичок. Тоді він швиденько розшукав банку із червами, підмілив вудочку і одразу ж піймав великого баламута, як в Криму називають крупну породу кефалі. Він навіть захопився по-справжньому ловлею риби і схотів їсти. Але під час сніданку його охопив неспокій, і він вирішив іти далі. Лавірувати між човнами було неприпустимим злочином, і Шакал вирішив триматися попід самим берегом, щоб не злити рибалок і не викликати підозри.

Гладенькою, віддзеркаленою поверхнею моря мчав він на своєму сірому човні і згадував добрим словом похмурого сінопського турка, що зробив цей човен. Зовні непримітний, звичайний, він розвивав шалену швидкість, ховав усі гріхи, всі приладдя Шакала, а в разі потреби можна було рухатися з допомогою електромотора, вже зовсім беззвучно. Акумулятори весь час, скільки працював бензиновий мотор, були під зарядкою. Вони знадобляться вночі, коли треба буде, обминаючи острів, заходити в Садовську затоку. Цілих двадцять миль треба буде сунути обережно і беззвучно, як риба.

А зараз човен мчить його, наче на прогулянці. Все йшло прекрасно, і Шакал мав чудесний настрій. Не зупиняючись, він пройшов Євпаторію, обігнув косу і тут зупинився, коли море вже синіло і надходив вечір.

О двадцятій годині він включив рацію, антена якої поміж вудочками непримітна була для нього самого, бо теж була бамбуковим вудлищем, і заходився ловити рибу. Сидіти довелося довго. Тріск в ефірі дратував Шакала. Посвисти і безладний стукіт морзянки, пустинна поверхня моря і порожній піщаний берег — все говорило: «Ти один, Шакале, забутий усіма, загублений в оцьому просторі». І вперше у нього занило серце від розпуки і болю. Навіть тоді, коли приїхали в таємний котедж лисі золотозубі люди, яких він не знав, але на гроші яких, безперечно, існував та вчився, і розглядали його перед цією операцією, як верхового коня, навіть тоді, коли в похвалах вони, фамільярно ляскаючи по плечах, називали його агентом № 1, — навіть тоді не було йому так тяжко, як зараз. Він тоді посміхався і не сердився на них. А це чи вигляд оцієї землі, на якій він жив колись давно-давно, чи оце чисте й безмежне море і небо, чи оця самотність навіяли йому такий дивний болючий настрій? Шакал розтягнувся в човні і заплющив очі.

Хлюпощуться під човном хвилі, наче цілують днище, та в ефірі свищуть в розпуці якісь дивні сили, і розсипає безладний тріск морзянка. Раптом його натреноване вухо вловило далекий і звичний звук. Він десь блукав і губився в ефірі, а тоді почав наближатися, наче прилинув у самий приймач, зупинився і з темного екрана глянув Шакалові у вічі, як старому знайомому.

Та-ті-та-ті-ті… і згодом знову: та-ті-та-ті-ті, та-ті-та-ті-ті, що означало сигнал рації Кенгуру: тире, крапка, тире, дві крапки.

Шакал стрепенувся, оглянувся довкола — нікого ніде не видно — і, діждавшись, коли позивні змовкнуть, включив передатчик і послав свій сигнал: та-ті-ті-та, та-ті-ті-та — тире, дві крапки, тире. І знову включив приймач, приготувавши папір та олівець для запису. Швидкий дрібний стукіт посипався з приймача, як горіхи з мішка, і різко обірвався. З допомогою коду Шакал розшифрував радіограму і дуже стривожився.

«Мене засікли, мене засікли, мене засікли, — сповіщав Кенгуру. — Висадка можлива лише до дванадцятої ночі, коли немає ще патрулів. Висадка можлива лише до дванадцятої. Жду найближчими днями, бо буде пізно. Жду найближчими днями. Жду! Жду!»

Рація змовкла, тільки потріскували атмосферні розряди та висвистував хтось, лагодячись на цю хвилю. Шакал поспішно вимкнув свою рацію, сховав її і вилаявся. Він глянув на годинник, виміряв відстань по карті. Можна було ще встигнути: до берега було не більше шістдесяти миль, а часу лишалося три з половиною години. Він одразу підтягнувся, як струна, замаскував рацію, карту і компас, автоматичний пістоль з двадцятьма набоями кинув за пазуху і, завівши мотор, рушив. Вдалий похід на протязі ночі і дня, а також очевидний риск залишитися в морі ще на цілу добу надавав Шакалові рішучості. Він вижимав з мотора все, що тільки можна, і мчав з одчайдушною швидкістю.

З берега курортники милувались льотом човна, а на прикордонній заставі вирішили, що човен належить штабові Чорноморського флоту і що везе він якесь термінове повідомлення