Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

Воно вийшло в море міноносцем з погашеними вогнями, воно німо дивилося йому у вічі темрявою, насиченою вгорі і знизу тьмяним сяйвом зірок, і він плив по ньому, зціпивши зуби, підкоряючись чиїйсь залізній волі, що давно вже мала повну владу над його життям.

Капітан поводився з ним, наче лікар із хворим, матроси, зустрічаючи його в коридорі, притискувались до стін і схилялись у поклоні, наче перед ними був святий або мрець. Це його тішило, і Шакал усміхався сам до себе. Зрештою, не так уже й погано склалося його життя: ось спеціально для його персони послано в море такий корабель, ось він, натренований, озброєний до зубів, пливе кудись таємно, нікому невідомий і всім страшний. Скільки тут романтики! От тільки дивне відчуття охоплювало Шакала, коли він думав про те, що в ресторані зараз грає джаз, його ровесники п'ють вино і танцюють з вродливими, гарно одягненими жінками і нікому немає діла до нього, Шакала, до його завдання, до цієї небезпеки, що чекає на нього, притаївшись десь в отій чорній далечині. Танцюють, сміються, розважаються люди не в одному лише Сінопі, а він їде… Може, на вірну смерть, про яку навіть гадки не мають ті люди і яка нічого не важить в цьому світі, бо. й зорі, і море — все лишиться після його смерті таким же, як зараз.

— Сентименти! — розсердився він сам на себе, але злість, що піднімалася в душі проти неба, зірок і людей, байдужих до його долі, не покидала його.

— Може б, ви лягли спати? — запропонував йому капітан. — Моя каюта до ваших послуг.

— Дякую… — буркнув Шакал.

Худорляве обличчя капітана ледве вловимо вимальовувалося поруч у світлі зірок, відбитому морем, на ньому блукала посмішка звичайного людського жалю і якоїсь дивної іронії чи співчуття.

— Йтимемо п'ять годин. Я радив би вам скористатися з цього, бо у вашому човні навряд чи прийдеться заснути.

— Добре, я згоден.

— Осман, — тихо сказав комусь капітан, і на містку безшумно з'явився матрос, — проведіть в мою каюту, — кивнув капітан на Шакала. Тут не знали його імені, не називали навіть людиною, і це Шакалові здалося тепер образливим.

Простеливши плащ на заправлену постіль і скинувши черевики, він ліг і заплющив очі. Ледве чутно гуділи машини, міноносець мчав без жодного гойдання, наче летів у повітрі. Десь за бортом дзюрчала вода, та в ілюмінатор підморгували зорі, і очі самі собою одкривалися їм назустріч. Заснути треба було обов'язково, капітан правий. Але сон тікав, і перед очима з'являлося лякаюче море, далека і трудна дорога до чужого берега, безконечні, незвичайні думки.

Тяжка дрімота охоплювала його лише час від часу, і він одразу ж прокидався. Його тягнуло на палубу, до капітана, бо каюта здавалася домовиною, самотність гнітила його, але, досвідчений спортсмен, він знав, що навіть оцей короткий, пошматований сон і довге перебування в ліжку освіжають людину, вертають їй сили. Він не спав, коли в коридорі пролунав тихий голос:

— Будіть його, пора…

Шакал миттю взувся і вийшов на палубу. Ніч стояла безвітряна, темна і тепла, але неприємний дрож, здійнявшись десь із дна живота, трусонув Шакала, і він зробив кілька різких рухів, щоб зігрітись. Човен його погойдувався під шлюпбалкою, спущений до рівня борту, і капітан показав на нього очима. Шакал примірився, розбігся і легко плигнув у нього. Лише тепер він помітив, що міноносець стоїть.

Капітан нагнувся з борту і півголосом сказав:

— Тут не більше сімдесяти миль до Криму. Так що години через три вам зустрінуться перші рибальські човни.

— Спускайте, — буркнув Шакал і оглянувся. Ні вогника, ні маяка, тільки чорна, як нафта, вода, в якій десь глибоко-глибоко гойдаються зорі, наче грають в акваріумі золоті рибки. Човен плавно почав спускатися вниз, наче в колодязь. Стало ще темніше. Лиш холодна металева стіна корабельного борту стриміла тепер з моря та хвилі плюскотіли об неї.

Шакал шепнув, як заправський моряк, «віра» і загойдався на хвилі.

— Щасливо вам, — перехилившись через борт, сказав капітан.

Міноносець почав віддалятись: спочатку повз човен сунулася брила борту, потім промайнув ніс, і видно було, що міноносець розвертається заднім ходом. Ось він вималювався на всю довжину, завмер. Дзенькнув телеграф, загуділи машини, і Шакала сильно гойднуло на крутій хвилі. Шуми корабля все віддалялись, човен хитало все тихше й тихше. Нарешті не стало навіть темної плями в тій стороні, куди пішов міноносець, і Шакал залишився один серед моря і неба, і на хвилину йому стало моторошно від оцієї глибини, що чорніла під ним, від пустки, що німувала навколо, і від далечини, що ховалася в темряві, неосяжна й ворожа.

Він натиснув кнопку потайного ліхтаря, і смужка слабенького світла вихопила з темряви шматок карти, розісланої на баці, і компас на ній. Завівши стартером мотор, Шакал спрямував човен так, щоб він: рухався точно по стрілці компаса, яка впиралася зараз у ніс човна. Строго на північ! Мотор гудів м'яко, човен майже беззвучно мчав у темряву ночі. Більше двадцяти миль на годину давав він зараз, а Шакалові хотілося, щоб човен ішов ще швидше, бо вже була третя година ночі і незабаром мало світати.

Хоч на човні всі речі були російські, включаючи годинник на руці у Шакала, компас, одяг і провізію, зустріч із сторожовими суднами у таких далеких водах не віщувала йому нічого доброго.

Але все в морі було спокійне, темрява, здавалося, ще збільшилась, і беззвучний човен летів, наче скутер, задерши високо носа. Шакал спокійно курив і стежив лише за стрілкою компаса.

Минуло дві години з того моменту, як човен його опустився на воду, лаг[7] показував 45 миль, а сіріти тільки починало.

Коли Шакал одірвав погляд від компаса