Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

— Друзі Землі й Неба! — проголосив він.

Підмайстри й собі подіставали і показали обереги з дуба-кривавника. Охоронець кивнув головою. Зблизька Рук розгледів подряпини та удавлини в лискучій шкірі його обладунку — сліди боїв.

Аж тут з’явився і третій охоронець.

— Гей, Ґлоку, Стеґу! — загукав він. — На Північній окраїні помічено грабіжників! Негайно туди!

Охоронець, що розмовляв із прибульцями, знов обернувся до сорокуна та трьох його підопічних.

— Проходьте, друзі! — промовив він. — І хай вам гаразд ведеться.

Він сіпнув за віжки, підострожив зубощира-скрадайла і рвонув слідом за двома товаришами, тільки груддя полетіло з-під могутніх зубощирячих лап.

— Вільні галявини прекрасні й миролюбні, хоробрі мої друзі, — сказав Гекле. — Але за те, щоб вони лишалися такими, не одна відважна душа наклала головою. Та ходімо вже, ходімо далі — до Озерного приплаву!

Спустилися по східцях, освітлених великими летючими ліхтарями, потім пройшли попід високим гаєм темних дерев з верховіттям, загубленим у сіро-синьому небі.

— А тут хто живе? — поцікавився Рук.

— Блуди, — відрік Гекле. — Це Долина блудів. Туди можна ходити лише на їхні запросини, бо шляхи блудів потаємні й загадкові, навіть тут, на Вільних галявинах.

— А то що таке? — схвильовано запитав Рук, глянувши праворуч.

Віддалік вервечки вогнів освітлювали вузькі вулиці, світилися й вікна гарно оздоблених будинків, де широких, приземкуватих, із пологими дахами, а де — високих, гінких, увінчаних зграбними вежами.

— То, хоробрий пане, — пояснив, обернувшись праворуч, Гекле, — Нове Нижнє місто. Ти побачиш, що воно дуже відрізняється від Старого. Тут, у Новому Нижньому, радо вітають усіх, і кожного прибульця почастують щедрим обідом, а хто побажає заночувати, тому знайдеться вільний гамак у будинках-вуликах.

— У будинках-вуликах? — схвильовано повторив Рук. — Ти це про оті будівлі, схожі на шоломи?

— Авжеж, хоробрий пане, — підтвердив Гекле. — Вони…

— А як, в ім’я Землі й Неба, зветься оте? — урвав провідника Рук, показуючи на високу ребристу будівлю з ґратчастими стінами та гострим шпилем, яка бовваніла над Новим Нижнім містом.

— То Світлякова вежа, хоробрий пане, — пояснив Гекле. — Вона всім схожа на палац Вокса Верлікса у Старому Нижньому, окрім одного: кожному вільно ходити туди й висловлювати свої думки у вічовій залі.

— А нам дозволять піти до блудів? I в будинки-вулики? — не вгамовувався Рук. — I в Світлякову вежу?

— Ой, паночку! — засміявся Гекле і підніс руки, мовляв, здаюсь. — Досить! Досить! На те все буде час, але насамперед нам треба дійти до Озерного приплаву.

— Перепрошую! — зашарівся Рук. — Просто тут усе таке… таке… — Він широко розвів руками. — Таке…

— Рушай-бо вже! — буркнув Стоб. — Я стомився, Маґда зморена.

Маґда стенула плечима і всміхнулась, але Рук помітив темні кола під її очима.

— Повір мені, — запевнив Гекле, — найкраще чекає на нас попереду! — I взяв хлопця за руку. — Ходімо, хоробрий паночку!

Вони проминули Долину блудів, потім Гай Олив’яних дерев. Позаду стихли гуки Нового Нижнього міста. Місяць підбився ще вище в темно-синьому вже небі, й запала чудна тиша.

Рукові очі так і стріляли туди-сюди, але тепер він уже стримував потік своїх запитань. У сріблястому сяйві погойдувалися величезні білі квіти. У гіллі сиділи чорні й жовті птахи, щебечучи до місяця. Шепотілася трава. Стежка рипіла під ногами. Ось мандрівці підійшли до арки, яку утворили кущі духмяного лісового ясмину, пройшли в неї і…

— Ой, леле! — видихнув Рук.

Просто перед ними розлилося озеро. Величезне й тихе-тихе, воно, мов неосяжне дзеркало, відбивало в собі геть-чисто все до останньої цяти. Розкрилених над його поверхнею птахів. Береги в лямівці дерев! Отакенного, ясного, хоч голки збирай, місяця в атраментовому небі…

А посеред озера, на широкій платформі, оповита туманцем у миготливому сяйві тисячі ліхтарень, здіймалася висока, опасиста будівля, зубчаста проти неба. Вона мала шпилясті башточки, приточені з боків хідники, стіни зі склепінчастими вікнами і довгі, спадисті крівлі.

Рук заворожено труснув головою.

— Зроду не бачив нічого прекраснішого! — вигукнув він. — Навіть у снах.

— Озеро-Приплавівська Академія, — сказав Гекле. — Перлина Вільних галявин і маяк надії для всіх, хто любить і цінує волю.

Але ніхто вже не слухав провідника-сорокуна. Ступаючи одне одному в слід, троє юних підмайстрів мов зачаровані поволі вийшли до краю води і піднялися на довгий вузький пірс, що вів через озеро до приплаву, збитого з довжелезних світлякових дощок.

Ступивши на просторий центральний пришиб, Рук краєм ока постеріг угорі якийсь рух. Глянув туди і побачив невеликого небесного човна з мерехтливою провою та білими туго напнутими вітрилами: той підлітав до будівлі. Серце так і тьохнуло хлопцеві в грудях. Гарнішого видовища він у житті не бачив. Місячне сяйво вигравало на вигадливо різьбленій прові та на плавких вигинах корпусу. Темно-зелені та брунатні барви літунського костюма юного літуна контрастували з теплим золотом його дерев’яних щитків на руках і ногах. Небесний човен закружляв довкола платформи, і його вітрила мовби текли крізь вечірнє повітря живим сріблом. До першого прибулого човна безшелесно приєднався другий, тоді — третій, четвертий.

Один за одним, у бездоганній послідовності, човни шугали з неба додолу, легко, один біля одного, приземлюючись на платформу. Рук задивився на чотирьох юних підмайстрів, як вони злазили зі своїх човнів, а тоді розгублено труснув головою.

— Я зроду не навчуся літати так хвацько! — сказав він.

— Пусте, навчишся, хоробрий пане! — заперечив Гекле, підійшовши ззаду. — Повір мені. Скільки юних підмайстрів так само знічено стояло тут, сумніваючись у своїх силах! Не ти перший. Ось побачиш: навчишся!

— Але ж… — почав Рук.

— Ніяких «але», хоробрий пане! — заперечив сорокун-провідник, тихо клацнувши дзьобом. — Першої ж миті, як я тебе побачив там, на Східному сідалі, я збагнув, що ти не