Чак Паланік - Задуха

одне одного, і витріщаються на мої короткі штани та брудну сорочку.

Замість цього я їм розповідаю про те, як 1672 року чума вразила Неаполь в Італії. Загинуло чотириста тисяч людей.

1711-го, у Священній Римській імперії, чума вбила п'ятсот тисяч людей. 1781-го мільйони людей по всьому світу померли від грипу. 1782-го вісімсот тисяч людей померло від чуми в Єгипті. 1973-го комарі рознесли жовту лихоманку по Філадельфії; померло декілька тисяч.

Якийсь хлопчик на задньому ряду шепоче:

— Це ще нудніше, ніж прядка.

Решта дітей відкривають свої коробки зі сніданками.

Я дивлюсь у вікно. Денні знов у колодках. Цього разу — вже за звичкою. Міська рада оголосила, що після обіду його з ганьбою виженуть із колонії. Просто колодки — це єдине місце, де він почувається в безпеці. Від себе самого. Колодки не замкнені, ніхто його туди не саджав — але він однаково стоїть, зігнувшись у три погибелі, тримаючи шию та руки на звичних місцях.

Дорогою від ткачих сюди хтось із школярів совав Денні в ніс палицю, а потім спробував засунути її йому в рот. Хтось із дітей доторкнувся «на щастя» до його налисо голеного черепка.

Розпалювання каміна займає хвилин п’ятнадцять. Потім я ще маю показати дітям казани для приготування, мітли з хворостиння, камені для зігрівання постелі та все інше.

У кімнаті зі стелею в шість футів діти здаються якимись більшими. Хлопчик на задньому ряду каже:

— От гадство, знову цей яєчний салат.

Тут — вісімнадцяте століття. Я сиджу біля великого відкритого каміна при повному наборі реліктових інструментів із камери катувань: залізні братки (щипці для вугілля), важка кочерга, лопатка на довгому держаку. В каміні палає вогонь. Саме підходящий момент дістати братки з палаючого вугілля і зробити вигляд, що ти з цікавістю вивчаєш їх кінчики, що розжарилися до білого. Дітлахи боязко відступають.

І я кажу їм: діти, хто-небудь знає, як у вісімнадцятому столітті великі та злі дядьки мучили до смерті маленьких голеньких хлопчиків?

Це завжди викликає в них цікавість.

Якщо хто знає, нехай підведе руку.

Не підводить ніхто.

Продовжуючи вивчати братки, я запитую:

— Ну, що? Невже ніхто не знає?!

Рук, як і до цього, не видно.

— Ні, правда, — кажу я, клацаючи розжареними братками, — вам мали розповідати на уроках історії, як у ті часи вбивали маленьких хлопчиків.

Учителька чекає надворі. Кілька годин тому, поки дітлахи чесали вовну, ми з нею — з учителькою — нашвидку перепхались у коптильні, й вона напевне подумала, що це набере якої-небудь романтичної форми, але — де там. Можливо, я й шепотів їй щось таке, уткнувшись носом у її апетитний пружний задок; дивно навіть, чого тільки жінки не навигадують собі, якщо в тебе випадково зірветься: «Я тебе люблю».

У десяти випадках із десяти хлопець має на увазі: «Я люблю це діло».

На тобі груба лляна сорочка, краватка, короткі штани до колін — але однаково всі тебе хочуть. Тебе можна знімати на обкладинку якого-небудь колоніально-любовного роману в дешевому паперовому виданні, де багато романтики і в міру соромливих еротичних сцен. Я шепотів їй:

— Моя красуне, дай мені проникнути в тебе. Віддайся мені, розведи ніжки.

Інтимні непристойності вісімнадцятого століття.

Учительку звати Аманда. Чи Аліса, чи Амі. Загалом якесь ім’я на «А».

Просто постав собі питання: чого б Ісус ніколи не зробив?

І ось тепер я сиджу перед її класом, і руки в мене чорні від попелу, і я знов пхаю щипці у палаюче вугілля й киваю пальцем дітлахам: підійдіть, мовляв, ближче.

Діти, які ззаду, підштовхують тих, хто спереду. Ті, які спереду, оглядаються назад, і хтось із них кричить:

— Міс Лейсі?

Тінь за вікном означає, що міс Лейсі спостерігає за тим, що тут у нас відбувається, але коли я дивлюсь у вікно, вона швиденько пригинається.

Я роблю школярам знак: підійдіть ближче. Я говорю їм, що старий дитячий віршик про Джорджі-Порджі насправді про короля Іеорґа Четвертого, якому завжди було мало.

— Чого було мало? — запитує хтось із дітлахів.

І я кажу:

— Запитай у вчительки.

Міс Лейсі продовжує переховуватись у засідці.

Я кажу:

— Вам подобається цей камін? — і киваю на вогонь. — Аби камін добре працював, треба трусити сажу. А димоходи в камінах вузькі, доросла людина туди не пролізе. Тому раніше хазяї примушували хлопчиків-слуг забиратися в димохід і трусити сажу.

Хлопчикам доводилося роздягатися догола, говорю я, тому що димоходи були такі вузькі, що в одежі вони могли й застряти.

— І ось хлопчик лізе в димохід… — говорю я, — мов Санта-Клаус… — кажу я й дістаю з каміна розжарені братки, — тільки зовсім голий.

Я плюю на розжарений кінчик щипців, і слина сичить. Голосно-голосно — в тихій-тихій кімнаті.

— І знаєте, як вони помирали, ці хлопчики-сажотруси? — кажу я. — Хто-небудь знає?

Я не бачу підведених рук.

Я кажу:

— Знаєте, що таке мошонка?

Ніхто не говорить «так», ніхто не киває, і я кажу:

— Запитайте у міс Лейсі.

Там, у коптильні, міс Лейсі зробила мені вельми навіть умілий мінет. Вона періодично робила паузи й дивилася на мене. В каламутному закуреному світлі, в оточенні окостів і ковбас. Потім вона витерла рота і запитала, як я вберігаюся.

— Як я вберігаюся? — сказав я. — Нині 1734 рік, ти забула? П'ятдесят відсотків усіх новонароджених народжувалися мертвими.

Вона дме на пасмо волосся, що впало на очі, й каже:

— Я не це мала на увазі.

Я облизую їй груди, проводжу язиком угору по горлу й беру до рота її вухо. Запустивши пальці їй у піхву, я кажу:

— У тебе є якісь захворювання, про які мені треба знати?

Вона облизує палець і мовить:

— Я завжди дуже ретельно вберігаюсь.

І я говорю:

— Це правильно.

Я кажу:

— Мене за це можуть погнати з роботи, — і надіваю презерватив.

Вона проводить обслиненим пальцем між моїми напруженими сідницями й мовить:

— А ти гадаєш, як мені зараз?

Аби не кінчити просто зараз, я думаю про дохлих пацюків, гнилу капусту і громадські туалети системи «яма з настилом». Я кажу:

— Я маю на увазі, що латекс винайдуть лише років через сто.

Я тицяю в бік школярів кочергою й кажу:

— Ці хлопчики вилазили з димоходів, усі вкриті сажею. І сажа в'їдалась їм у руки, коліна й лікті. А мила тоді ще не було, тож їм доводилося ходити нечупарами.

Отак вони й жили. Щодня їм доводилося лазити до когось у димохід. У темряві, дихаючи сажею та кіптявою. Вони не ходили до школи. І в них не