Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Мені здалося, що я помічаю в ньому якусь ледь помітну зміну, якийсь напад фанатичної покори, навіть відчай.

Тоді Сабіла, побачивши, що я розсердився, сказала;

— О, пане, не гнівайся, бо ми тільки мухи в павутині, і нитки цієї павутини — жерці Хоу-Хоу, і опора її — народна віра, а сам Хоу-Хоу — павук, і в мої груди впиваються його пазурі.

Слухаючи ці алегорії, я подумав, що дівчина швидше нагадувала пташку і загіпнотизовану поглядом змії.

— Пане, — сказала вона, — ми зробили все, що могли. Іссикор порушив заборону і здійснив велику подорож, щоб знайти мого рятівника, він прийняв на себе прокляття.

— Так, — відповів я, — і, як ти бачиш, панно, він повернувся живий-здоровий. Прокляття не завдало йому анінайменшої шкоди.

— Так, тіло його здорове… Але… проте… — і вона замислилася, неначе вражена новою думкою.

— Добре, Сабіло, а не спадало тобі на думку, що могутність Хоу-Хоу — просто дурниця і брехня? Скажи, ти бачила коли-небудь Хоу-Хоу, розмовляла з ним?

— Ні, пане, але якщо ти мене не врятуєш, я його скоро побачу.

— А хто-небудь інший?

— Ні, пане, з богом говорять тільки його служителі, наприклад, мій далекий родич Деча, головний жрець.

Переконавшись, що про Хоу-Хоу нічого не вивідаєш, я запитав, скільки у нього жерців.

— Близько дванадцяти, пане, це без жінок і родичів; кажуть, вони живуть не в печері з Хоу-Хоу, а в будинках довкруг неї.

— А чим вони займаються, окрім служіння дияволу, Сабіло?

— О, вони обробляють землю й управляють Лісовими жителями, дітьми Хоу-Хоу. А крім того, вони приходять сюди і стежать за нами.

— Он як, — зауважив я, — а правда, що вони сподіваються захопити правління над веллосами?

— Так, говорять; якщо помре мій батько і я, Деча оголосить війну веллосам і стане вождем, усунувши або вбивши мого брата і нареченого Іссикора. Деча завжди прагне бути першим.

— Значить, ти добре знаєш Дечу, панно?

— Так, я зустрічалася з ним, коли була зовсім юною, а він був ще не покликаний богом. А одного разу, — додала вона, почервонівши, — я бачилася з ним вже після того, як він став жерцем.

— Що ж він тобі говорив?

— Він говорив, що, обравши подружжя з ним, можливо, позбавлюся Хоу-Хоу.

— І що ти відповіла, панно?

— Пане, я відповіла, що краще піду до Хоу-Хоу.

— Чому?

— Тому, що у Дечі, говорять, вже багато жінок. І він мені осоружний. А від Хоу-Хоу я завжди можу знайти порятунок.

— Як?

— У смерті, пане. У нас у країні є швидкодіючі отрути; я заховала отруту у волоссі, — врочисто додала вона.

— Розумію, чудово, але, панно Сабіло, оскільки ти вже зробила мені честь і покликала мене на допомогу, я дозволю собі дати тобі пораду: не вдавайся до отрути, поки не переконаєшся остаточно, що надії немає. Поки ми дихаємо, вона ще живе; часто, коли нам здається, що все загинуло, є несподіваний порятунок; але мертві не оживають, панно Сабіло.

— Слухаюся і скоряюся, — відповіла вона, ридаючи. — Все ж таки непробудний сон краще, ніж Деча або Хоу-Хоу.

— А життя краще за все разом узяте, — заперечив я, — а особливо життя в коханні.

Потім я попрощався і пішов до своєї спальні в супроводі Ханса, який став теж кланятися, як мавпа на ярмарку, збираючи монетки. У дверях я озирнувся: нещасні закохані обіймалися, поза сумнівом, думаючи, що вже їх ніхто не бачить, Сабіла схилила голову на плече нареченого; за судомними здриганнями її плечей я бачив, що вона ридає, тоді як він намагався її втішити стародавнім способом, який не потребує слів. Сподіваймося, її він міг порадувати більше, ніж мене.

Мені він здавався в той момент чудовим, але безпорадним представником звироднілої раси.

Коли ми, нарешті, замкнулися в нашій кімнаті, я пригостив Ханса тютюном і вказав йому місце на підлозі по той бік світильника, і він слухняно сів, підібгавши ноги, неначе жаба.

— А зараз, Хансе, скажи мені всю правду про цю справу: як нам допомогти прекрасній панні і старому вождю, її батькові? — сказав я.

Ханс подивився в стелю, де був отвір, який заміняв вікно, подивився на стіни і потім сплюнув на підлогу, за що отримав від мене належну догану.

— Баасе, — сказав він нарешті, — я думаю, нам найкраще набити