Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Розкажи, дідуню, розкажи, – наполягала Женька, а Макар мовчав.

Порослі рудуватою щетиною щоки Федора Корнійовича спочатку зрозовіли, потім сполотніли, а очі затуманилися, зволожилися. Макар пошкодував, що Жека почала і справді тяжку для старого розмову. Ще хлопчаком, побачивши вперше діда в лазні, злякався й позадкував до дверей: усе тіло його вкрите страшними рубцями. Відтоді не раз хотів довідатися про дідову таємницю, але не наважився. І навіть бабуся не сказала. «Не любить він згадувати ті дні, Макарчику», – Тарасівна глянула на пожовтілу від часу фотографію, очі її на мить зажурилися й відразу заблищали задиристо.

– Одначе, забалакалися, – нарешті буркнув поранений. – Огорожу цього ж тижня підправте, а то незабаром ведмідь пролізе – боки не обдере. Літо, самі бачите, на підході. З теп-лом вдома не посидиш…

– Підправлю, підправлю. Незабаром розтане. Підсохне трохи, – відгукнувся юнак. – Роботи там на півгодини.

– Та й на Далеке озеро частіше навідуйтеся. Щоб не проґавити порубку. Ліс саме поспів. Цього року ліспромгосп із ділянки Михайловича почне шкіру зелену знімати й точно до озера вийдуть… Простеж, щоб останні чотири ряди до води ні в нас, ні в нього не займали. І за молодняком око потрібне. Інакше зведуть, бузувіри. – Старий воював за кожне дерево. У ліспромгоспі знали: на ділянці діда не нашкодиш. Дерева валили не вибірково й не підряд, а лише у визначених господарем кордону квадратах. – І побіля джерел хоч кілька рядків відвоюй, а то обміліють і пропадуть притоки.

– Ти, дідуню, не турбуйся. Усе знаю. За всім устежу. Жека допоможе, – від потайливості діда було не по собі, але вигляду не подавав і голос звучав упевнено, рівно. – Коротше, не цькуй себе. Швидше оклигуй. Літо, справді, на підході…

Із нетерпінням, як ніколи, чекали на кордоні літа. Довідавшись про поранення батька, обіцяв приїхати старший син Джовби із сім’єю.

Тепло в їхні краї, як завжди, прийшло раптово. За один день. Земля менше ніж за тиждень станула, оголилася, підсохла й відразу заїжачилася, зазеленіла сходами. Буянню життя, здавалося, не буде кінця, але через місяць зелень спеклася. Пожовкла. Сонце палило нещадно. Такої задухи, як у те літо, не пам’ятали навіть старожили. Від жари вмліло й завмерло все живе. Тільки ґедзі, комарня й мошкара лютували несамовито. На кордоні остерігалися пожеж. Довелося доглядати й за вуликами. Хлопець ніколи не думав, що з пасікою стільки турбот.

Усі дні від світанку до смеркання Макар та Женька проводили в роз’їздах по кордону. Найчастіше зупинялися на відпочинок там, де застала коротка літня ніч. А вранці – знову сідло й нескінченний шлях у зеленій духоті.

Відразу ж після іспитів на кордон заявився Льонько, а після першого курсу на канікули приїхав і Герка. Макарові стало легше, вільніше, а головне – веселіше. Про море, про гори розповідав студент, і під великим секретом зізнався, що вже не тільки цілувався з дівчатами. Юнак слухав, не дихаючи, червонів, дивуючись, як складно й доладно Герка та Льонько розповідають, як змінюються з року в рік, нагадуючи молоді деревця, що ще не ввійшли в силу: здається, жодних змін, хіба що витягнулися, а придивишся – нові сучки вигнало й на старих побільше відростків; та й кора вже не гладенька, рівна, а дрібними борознами й зморшками вкривається…

Так, змінюється Герка! І не лише зовні. Як-не-як, у Москві навчається. Минулого року золоту медаль показував, і в інституті – одні п’ятірки. А в нього, Макара, нічого цікавого: все та ж тайга, турботи про неї і навіть школу через поранення діда навесні майже залишив. Щоправда, директор дозволив навчатися самостійно, а іспити складати з усіма, але халтурити Макар не звик. Один загублений рік у житті нічого не вирішував. Тож, можливо, рік і пропустить, якщо добре не підготується за літо й не складе іспити в серпні.

Не встигли на кордоні звикнути до одних гостей, як з України приїхали Джовби. Обійми, сльози, подарунки, зітхання. Першого вечора гості поводилися тихо, але, зрозумівши, що старий одужує, а після приїзду сина й зовсім збадьорився – розмірено-неспішний тайговий уклад сім’ї пішов під укіс: у світлиці діти майже не затримувалися, подвір’я й прилегла тайга переповнювалися лементом, свистом, сміхом – тими непередаваними веселощами, на які здатне лише дитинство…

Із цікавістю Макар придивлявся до тітки й дядька. Зустрівши на вулиці, не впізнав би родичів. Навіть Андрій залишився в пам’яті з луком у руках, мордастенький Андрюха-Три Вуха, а не той, що на фотографії з коміром сорочки поверх краватки у вигляді банта. Гарно брат стріляв – другий після Петька. А зараз – що на фотографії, що наживо – зовсім незнайомий, чужий хлопець; лише через кілька днів обличчя його почало проявлятися і зв’язалося з тим, із дитячим біля береста, де вони, натягуючи тятиву лука, вганяли стріли в портрет Гітлера…

Кузьму Федоровича з дружиною поселили в світлиці, де під час війни жила Катерина Юріївна із сином, а Андрій приєднався до молоді, яка завжди в літній приїзд ночувала на сіннику.

– Нумо, Андрюхо, подь сюди… Ану, онуку, повернися до сонечка, – Льонько підштовхував гостя до віконця на сіннику, куди вривалися останні промені сонця. – Я т-тя, баламута, наскрозь видю!

Льонько супив брови, нахиляв голову, ніби силкувався буцнути двоюрідного брата Макара й повертав худючого гостя то одним боком до віконця, то іншим. Андрій, хоча й не розумів, у чому справа, слухняно підтримував гру. Макар із зусиллям стримував посмішку, а коли Льонько не витримав і щосили зареготав, Герка забасив майже по-дорослому, мружачи темні очі:

– Ну, чого зуби скалите й іржете, як жеребці іподромні…

Друзі перезирнулися, таємниче посміхнулися, потім розповіли, як у дитинстві оглядали себе на сіннику після дідового: «Я вас, баламути,