Володимир Іванченко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

class="book">Розвідники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрідка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.

— Схоже на те, що тут немає білих звірів, — з підкресленою безтурботністю сказав Тім. — А хотілося зустріти хоча б одного з них… Невже нам не пощастить?

“Страх невідомості непокоїть над усе”, — згадав Семен рядок з вірша і втішив товариша:

— Може, ще й зустрінемо. Тільки невідомо, кому тоді пощастить.

— Мабуть, вони вимерли з голоду, — бадьоро сказав Тім.

В голосі його виразно вчувалася надія.

— Це було б непогано, — усміхнувся Семен.

Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тільки-но вони проминули його, за закрутом річки відкрилося місто. Блищали дахи будинків, відливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямі вулиці простяглися від нього, мов промені зірки.

Розвідники довго роздивлялися місто в біноклі. Здавалося, хоч один же хтось мусить з’явитися на цих вулицях, виглянути у вікно, відчинити двері будинку. Проте місто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед і викурили бджіл.

Вони перелетіли через річку і кілька разів облетіли місто. Не помітили нічого підозрілого й вирішили опуститися на майдані. Оглянули його і вийшли на довгу пряму вулицю.

Гучно лунали кроки на плитах. Розвідники трималися посеред вулиці, подалі від будинків. Скоса поглядали на відчинені й напіввідчинені двері, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вітринах товарами, повз майстерні. Тім чекав, що ось-ось до їхніх кроків приєднається інший звук. Він почав вдивлятися в порожні вікна: раптом там з’явиться чиєсь обличчя?

Семен зупинився біля будинку із зірваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, і його обличчя відбивало болісний роздум.

— Зайдімо? — спитав він і, не чекаючи відповіді товариша, відповів сам: — Зайдімо.

Тім пішов слідом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий’звід пістолет-лазер.

Вони опинилися в темному довгому коридорі. Мов три бійниці, світилися входи до кімнат.

— Постій тут, — сказав Семен і ввійшов до найближчої кімнати.

За хвилину звідти почувся його голос:

— Заходь.

Тім розслабив пальці, що стискали рукоятку пістолета.

Кімната, очевидно, була вітальнею. Овальний стіл, шафи в нішах, крісла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на підлозі. Всі речі стояли на своїх місцях, нічого не було перевернуто, розбито — ніяких слідів боротьби.

Вони оглянули другу кімнату. То була спальня. Поперек широкого ліжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.

В третій кімнаті — дитячій — вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав біля входу в кімнату, скелет дитини — в кутку. В обох — поламані шийні хребці.

Навдивовижу ясно пригадав Тім рядки записів. Він побачив усю сцену загибелі людей, почув їхні крики… Враз пересохло в горлі, захотілося швидше вибратися звідси.

Однак Семен і не збирався йти. Він опустився на дитячий стільчик, що жалібно зарипів під ним. Звук був неприємний — ніби вони почули скаргу мертвого дому.

Семен сидів у незручній позі, зігнувшись, поклавши підборіддя на коліна і напівзаплющивши очі. Тімові здалося, що він знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися відчайдушні крики, швидкі кроки, брязкіт зброї. Довгі білі тіла, що ожили в його пам’яті, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навиліт жахливий писк.

Ніяк не вкладалася в рамки звичної логіки страшна арифметика. На цій планеті бушували війни й повені, виверження вулканів і епідемії. Вчені застерігали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали різні пророцтва. Та хто міг передбачити, що найстрашнішою і невідворотною небезпекою, “карою небесною” стануть якісь невеликі тварини, названі білими звірами.

Тім помилявся: Семен думав не тільки про цю планету. Він згадував: “…і тоді я сказав Євгенові:

— Нам щонайменше потрібен ще рік.

Я знав, що представник президії академії прислухається до моїх слів, що від нього залежить фінансування наших дослідів. А втім, і Євген пам’ятав про це.

— Наші досліди вже коштували немало! Ми не можемо без кінця витрачати державні гроші!

— Однак комусь це може обійтися ще дорожче, — заперечив я.

Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене і демонстративно відвернулася.

— Кому ж? — засміявся Євген. — Марсіанам?..”

Семен хитнув головою, відганяючи невідчепні спогади, і незграбно підвівся. Потягнувся, розминаючись після довгого сидіння.

— Мабуть, ми знаємо досить, — промовив він, не помічаючи запитання в погляді Тіма.

Він дістав карту, звірився з нею.

— Можемо летіти до озера Лані. Звідси недалеко, — сказав.

“Він так звик до мене, що забуває пояснювати свої рішення, — думав Тім. — Але хто з нас більше винен у цьому?”

Вийшовши на вулицю, вони ввімкнули гравітри і попливли в прозорому повітрі. Під ними тяглися долини, геть зарослі чагарником лиху.

— Білі звірі з’їдали дерева і людей, а їх з’їв чагарник, — невесело пожартував Тім.

Семен різко повернув до нього голову, наче тільки цієї миті згадав про зброєносця:

— Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. — Очевидно, для них отруйний навіть його запах, летючі масла, які він виділяє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивілізації люди знищували не потрібний їм чагарник, відвойовуючи місця для полів, та коли білі звірі знищили людей, чагарник розрісся і в свою чергу знищив білих звірів…

— Тоді ми скоро повинні знайти їхні останки, — дійшов висновку Тім. — Починаються болота, а чагарник лиху, як нам відомо, росте всюди, крім боліт.

Внизу пропливли луки, пасма горбів… Потім горби скінчились, заблищали ланцюжки озер. Судячи з опису і карти, розвідники були поблизу мети.

Семен круто спікірував униз. Тім-за ним слідом.

— Поглянь-но! — вигукнув Семен, простягаючи руки. — Ось що мав побачити автор записів, щоб знайти зброю проти білих звірів!

Береги великого круглого озера були всіяні кістяками. Сотні тисяч кістяків в одній позі — спрямовані до озера, розпластані в останньому стрибку.

— Вони йшли помирати туди, звідки прийшли, — зненацька охрипнувши, промовив Семен. Він показав на далекий конус згаслого вулкана. — Це, певно, Священна гора.

Вони опустилися на самій вершині й недалеко від кратера натрапили на металеві уламки, які стирчали з грунту. По формі їх було видно, що колись то були частини сферичної споруди. Семен дістав ніж і почав обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий грунт. Його обличчя ставало дедалі похмурішим. Губи ворушилися. Тім спробував за рухом губ вгадати слова, але марно.

…А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими смужками, примхливі зморщечки зникли.

“ — Я багато прощав тобі, брате, коли ти заважав мені, — казав Євген. — Думаєш, я не розумів, чому ти робиш так? Не тільки