Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

журналів [«Донецької республіки»] з’явилися нізвідки, але всі знали, що їх фінансує Москва, — пише Владімір Пєшков. — Приблизно в той самий час почали функціонувати нові НУО незрозумілого походження. Їх протягнув контрабандою з Росії “Міжнародний євразійський рух” на чолі зі своїм головним ідеологом Алєксандром Дуґіним»[241].

Заклик «Донецької республіки» до проведення референдуму про незалежність Донбасу призвів до того, що українська влада заборонила її, проте організація продовжувала діяти у підпіллі, а місцеві структури Партії регіонів надавали їй «дах» («крышу»). «Донецька республіка» відкидала саму концепцію української нації як «штучно створеної спільноти», вважаючи, що російський «супер-етнос» включає три східнослов’янські народи. Вона засуджувала «примусову українізацію» та «геноцид» «корінного російського населення».

У 2009 році, на тлі побоювань, що на наступних президентських виборах Януковичу знову «не дадуть» стати президентом, активісти цієї організації та інших проросійських угруповань проголосили «Донецьку федеративну республіку». За їхнім задумом, «республіка», окрім двох областей Донбасу, мала би включати Дніпровську, Запорізьку, Харківську та Херсонську області, які згодом розглядатимуться Кремлем як потенційні складові недовговічного путінського проекту «Новоросії».

Упродовж десятиріччя, що передувало Євромайдану, проросійські екстремістські та націоналістичні групи проходили тренування у Криму, причому Служба безпеки України не чинила їм перешкод[242]. Президент Янукович, так само як і його колега Лукашенко у Білорусі, толерував російські неонацистські групи, зокрема РНЄ, натомість протидіючи нібито «фашистській» прозахідній опозиції.

У Криму російські націоналістичні партії завжди були іредентистськими, ставлячи за мету об’єднання півострова з Росією. Активні у першій половині 1990-х років, вони зійшли на політичне узбіччя з огляду на виважену та жорстку політику президента Кучми та обмежений характер підтримки з боку РФ. Але починаючи з 2006 року вони перебували в альянсі з Партією регіонів, яка монополізувала кримське політичне життя; водночас Росія заходилася енергійно підтримувати їх фінансуванням та організовувати вишкіл парамілітарних формувань. Навесні 2014 року екстремістські кримські російські націоналістичні угруповання вийшли з політичного маргінесу (партія Аксьонова мала лише 4 місця у кримському парламенті) на авансцену за підтримки російських військових і розвідувальних служб.

4. Радянські націоналісти. Комуністична партія України може бути визначена як політична сила, прихильна до радянського націоналізму, яка прагнула відродження СРСР, хоча формально й визнавала українську державність. На відміну від неї, Прогресивна соціалістична партія (ПСПУ) так ніколи й не погодилася з існуванням незалежної України та підтримувала ідею нового союзу трьох східнослов’янських народів.

Серед українських партій ПСПУ була найближчою до російських націонал-більшовиків і входила до складу дуґінського Міжнародного євразійського руху. Її члени проходили навчання у таборах, організованих «євразійцями» та молодіжним пропутінським рухом «Наші».

Під час захоплення Донбасу російськими маріонетками навесні 2014 року діячі КПУ і ПСПУ співпрацювали і виступали на їхню підтримку. Комуністи і «прогресивні соціалісти» співпрацювали із проросійськими маріонетками на Донбасі[243], а «народний губернатор» Губарєв був політичним вихованцем і лівацької ПСПУ, і неонацистської РНЄ[244]. Близький соратник лідерки ПСПУ Наталії Вітренко Володимир Марченко перебував під слідством за його співпрацю з російською маріонетковою інформаційною службою «Anna-News». Валентин Ландик, луганський мільйонер і один із засновників Партії регіонів, стверджував, що російських маріонеток у Луганську фінансувало керівництво «регіоналів» і КПУ, у тому числі лідер луганських комуністів Спиридон Кілінкаров[245]. Дмитро Ніконов, самопроголошений і короткочасний «народний губернатор» Миколаєва, і Олександр Харитонов, командир російської маріонеткової «Луганської гвардії», були місцевими провідниками ПСПУ[246].

РОСІЙСЬКИЙ ШОВІНІЗМ У СТАВЛЕННІ ДО УКРАЇНИ

Микола Рябчук уміщує сучасну українофобію в історичний контекст, що сягає у XVIII століття, коли у процесі формування російського гегемоністського погляду вперше був детально розроблений образ українців як «молодших братів», яких слід захищати, водночас не даючи їм забути про їхнє місце. Ставлення росіян до українців глибоко врізалося у стійкі етнічні стереотипи у фольклорі та ідеологічні конструкти в культурних і політичних дискурсах, де росіяни є домінуючою групою, а українці — підневільним народом[247].

Путін дотримується давньої лінії російських націоналістів, що тягнеться щонайменше від часів Першої світової війни та революції 1917 року. Вони вірять, що Захід (австро-угорці, далі німецькі нацисти, американська розвідка та фонди, що пропагують демократію, а останнім часом і ЄС) прагне розділити дві гілки «російського народу». З їхньої точки зору, український «сепаратизм» не має місцевого коріння і його штучно підтримують західні змовники. Тольц пише: «Більшість росіян вбачали в українському націоналізмі наслідок інтриг чи то поляків, чи австрійців», і «навіть деякі ліберали почали дивитися на український сепаратизм виключно як на результат інтриг іноземних наддержав, спрямованих на розчленування Росії»