Леонід Мосендз - Останній пророк

— Без участи близьких, без помочі друзів мусів я перейти цей шлях муки. Ніщо й ніхто не поможе людині, Захарію, крім самої її. Бо не треба людині іншого світу, ніж у ній самій. Досить з неї світу її в ній, бо в тім світі вміщається Він без останку, вміщається Все!.. І почувши в істоті своїй свободу й певність, подивився я довкола себе, подивився на нарід свій та побачив: добре йому бути зі стражданнями і недолею, з нуждою й утиском, з обманом і вірою. Бо він перший смертями своїми збудує міст, що злучить життя зі смертю, Ніщо й Усе! Дав йому це за благословення Вічний! Це прирік праотцям його! У цім вибрав Він нас із юрби своїх народів. У цім наша велич, наша недоля й наше право на майбутність. У загарбливість садукеїв й іродіян загрузли ми, в фарисейські приписи й зелотську злобу. І не може душа наша зрозуміти, на що благословив нас Сущий. Не можемо прийняти ми майбутности своєї, як прийняв її тепер я. Ми безсилі й кволі, глухі й сліпі. Навіть бичі й скорпіони панів наших не навертають нас на шляхи обіцянки. Лише Месія зможе напутити нас. Лише Він укаже шлях цілому народові до життя, до вічного мосту між Ізраелем і Господом. Але де той Месія, Захарію? Коли він об’явиться?

Ціла Захарієва істота напружилася назустріч Давидовим словам. Ось це було те, що таїлося й у нім! Це було те саме, до чого ось-ось мав і він прийти! Початки цих думок він уже мав. Від Господа вони в Давида! Ах! Заговори!.. Але він лише зашарпався і знову безсило охляв.

— Коли він об’явиться?.. Питаюся й не можу відповісти, Захарію! Писаний і неписаний закон знаю, аж на літери, і все ж не маю відповіді: коли? Знаю лише одне, знаю найпевніше: він давно вже мав бути серед нас. Але це ми самі стримуємо його прихід! Ми самі перешкоджаємо йому! Це ми не хочемо його, Захарію! Ми! Бо для кого має прийти він тепер? Для наших первосвящеників, що ненавидять навіть натяк на Месію, боячись, що засяде він замість них до бенкетів у первосвященичому домі, перебере на себе римську й Іродову ласку, священичі прибутки, солодкі напої й смачні страви! Чи може прийде для фарисеїв? Для тих законників, щоб поділити остаточно нарід на хаберимів, гаонів, раббанів та аморів, — на вчених і вибраних, — та на амгаареців, віддати першим землі й королівства, а других зробити їхніми підніжками? Чи може Месія стане вождем зелотів і виріже всіх римлян й іродіян? А далі що? Чи може з есеями заховається до печер Ґалааду? Ні, ні, Захарію! Коли прийде він, буде це щось цілком іншого, ніж очікують од нього. Цілком іншого, ніж багатьом пророкам уявлялося! Яким буде його прихід — не знаю. Знаю лише, що до таких, якими є ми тепер, немає йому чого приходити, бо не приймемо його!..

Захарієві ставало страшно. Останніми часами все частіше находив на нього спомин про таємного храмового відвідувача. Властиво навіть не залишав його! І такі самі думки й у Давида! Страшно!..

— Бруд наших душ і злобність помислів наших не припускають його до нас, Захарію! Очиститися треба! Перемінитися! Мусимо стати іншими, коли хочемо дочекатися Месії. Любити й благословити життя, хотіти вічности для нього — ось чому маємо навчатися! З радістю офірувати і з надією терпіти! Ось чому маємо вчитися! Але скажу я тобі ще більше, Захарію! Скажу тобі устами своїми таке, чого навіть боявся висловити перед самим собою. Бо страшним видаються мені ці слова. Але мушу нарешті висловити їх! Мушу! Великою таємницею обтяжене серце моє! Слухай! Не через великий мир і спокій об’явиться Месія. Як душа з болем і боротьбою знаходить його, так буде й із народом! В огні й крові прихід його! Зойки болю — привітання для нього. Бо ніхто добровільно не зречеться бруду душі своєї! Ніхто без болю й боротьби не стане іншою людиною. Не переміниться без страждань і нарід. Мали ми їх досить, Захарію! Від Міцраїму{32}, через Вавилон, аж до іродіян. Але все від чужинців. У собі самих мусимо перестраждати ми! У нас самих мусимо звільнитися. Бо до рабів не прийде Месія! Він прийде до братів своїх, як старший брат, не як панівний князь і володар! Щоб не вивищуватися в досконалості своїй над нами, але стати одним із нас, бути єдиним між першими.

Голос старого притишувався, ніби звіряв велику, недосяжну таємницю, що її могли б підслухати стіни. Він уже не сидів. Він устав, великий і сивий, не стояв, але підносився над Захарієм, як пророча незрушна могутність, що з благословенням простягає вже руки над очікуваним:

— Наша переміна, наше стремління до неї буде приправляти дорогу йому. Ту дорогу, про яку я вже чую голос, чийсь голос, що гукає до світу: приправте йому шляхи через пустелі душ своїх, нарівняйте йому стежки життя нашого!.. Ні, ні, Захарію! Боюся я, що далеко ще народові ізраельському до Месії. Ввижається мені боротьба велика, пролиття крови, нищення, плач і ридання! Ридання й плач, гіркіші від Єреміїних! Чую їх, і кров’яниться душа моя! Але не безнадійністю й одчаєм. Ні, ні! Бо знаю я, що так має бути. Лише сумно мені, що безсилий я прискорити той речинець. Прихід і відхід тієї страшної купелі для душі народу, з якої вийде він назустріч Месії, чистий і осяяний! Ось він гряде!

Але Захарій уже не чув кінця. Стояв над ним не Давид, а незнаний чужинець і шепотів над ним страшні слова в страшній темряві священичої кімнати… І знову закрутив Захарія вихор памороків.