Леонід Мосендз - Останній пророк

Грек Ксенофонт, єрусалимський шинкар, вибрав для своєї коршми не зле місце. Стояла вона за Гипіковою брамою, недалеко від перехрестя трьох шляхів: з Яффи, Ґази і, через Гіпонську долину, з Геброна. Саме наче для тих, що спізнилися до міста перед замкненням брами. Але коршма була розрахована не так на подорожніх, — з них Ксенофонт не міг багато здерти, — як на вояків римської залоги в Єрусалимі.

Правда, Ксенофонтова коршма, як і всі інші коршми поза мурами міста, була заборонена для військових. Правда, після вечірнього замкнення брам жадному воякові начебто й не можна було віддалятися поза міські стіни. Але перебудова мурів, що вже тяглася десятиріччя, ще була далека від свого кінця, і ніхто краще від вояків не знав усіх непевних місць, через які можна було висмикнутися поза мури. Навіть і при допомозі своїх-таки товаришів віґілятів[18]. Коменданти залоги знали про це. Тому повинністю залогової варти було хоч раз за ніч заглянути до всіх шинків і ув’язнити всіх леґіонерів, що там знайшлися б. Але шинкарі, переважно сирійські греки, нічого собі з того не робили. Краще, ніж які інші єрусалимські торговці й ошусти[19], знали вони, скільки дір мають кишені іродіянських і римських урядників та чим їх можна позатикати. Не робили собі із заборони великих турбот також і вояки. Тому у Ксенофонта завжди було повно вояцтва, а найбільше все було завізно опівночі. Бо хіба ж можна порівняти коршми внутрішнього міста з тими грецькими шинками за мурами, де пиво й вино, хоч гірші, але дешевші, шинкарі боргуватіші, а повії саме по вояцькій кишені. Задля цього варто було ризикувати навіть і спиною, на якій спотребовувалася не одна в’язка лікторських прутів, коли сторожа для «годиться» таки вилапувала вряди-годи відвідувачів шинку. І так Ксенофонтова коршма завжди повнилася вояками римських когорт і була відома не лише в Єрусалимі, але по всім побережжі Великого моря від Аскалона до Сідона й навіть у Сирії, де стояли римські залоги. Для кращої безпечности своїх міських гостей мав Ксенофонт окрему кімнату, з якої був вихід відразу до прірви, що сполучалася з долиною. І це додавало його старим відвідувачам почуття певности й безпеки.

Був це великий покій, одним боком втесаний до скелі, з рядом стовпів, що підпирали невисоку стелю. Вузькі вікна були тепер щільно завішані полотняниками, щоб назовні не пробивався ані промінь світла від блимливого каганця, що одиноко висів на одному зі стовпів. Було ще далеко до півночі, й кімната стояла порожня. Лише дві вояцькі постаті сиділи в кутку, здаля від миготливого світла. Великий глек на столі перед ними був третім. Його вони потребували. Бо осінні ночі ставали уже дошкульними холодом, і вітер продував полотняники та ходив неприємними хвилями по вояцьких спинах. Каганець безуспішно боровся із сутінком, і велетенські тіні пересувалися по сірих стінах, глиняній підлозі і, немов граючись, відкривали й закривали сороміцькі малюнки по стінах і на стелі. Вояки тільки-но починали пити.

— Скільки вже не п’ю ці помиї, а все не можу звикнути! І це має бути питво! Цього у місті і свині грецькі не пили б, що нам продає цей обманець Ксенофонт! Третій місяць звикаю, але звикнути не можу. От у Карнутумі було пиво! Так пиво! А це? Вода в Данубіусі була густіша!

Широкоплечий, з русявою гривою волосся, леґіонер обняв глек могутніми долонями, аж той зник у них, підніс до уст і втягнув, мабуть, половину. Його товариш, чорний присадкуватий сирієць, не відривав від глека жадібного погляду й, ледь посуд діткнувся стола, як зі сміхом ухопив його сам:

— І добре, що не можеш звикнути, Альтусе! Мені нічого не зістало б! Та пощо лаятися? Хоч і погань ця жидівська бурда, але де за ці гроші знайдеш ліпшу? — І замовк, ґольґаючи питво. Видудлив, мабуть, на дно, відіпхнув і продовжував: — Ех, якби срібняків більше! Чого б ми, Альтусе, з тобою не попробували?! А там, ось викочуються останні круглячки. Подивися-но, що нам на сьогодні залишилося! — Сирієць витяг з-за пазухи засмальцьованого гаманця й витряс на долоню два зузи-срібнячки з Зевесовим профілем. Суворий погляд олімпійця наче блиснув на пияків у непевному світлі каганця.

— Ось і все, що маємо на сьогодні, завтра й післязавтра й на всі ті ще дальші завтра, які прийдуть за ними. Два зузи! Останні, останнісінькі! Бий його Зевесові громи! Ну й доба! Ані війни, ані миру! Хоч би вже повстання де скоїлося!

— Та й я кажу, — переконливо забурчав Альтус. — Та й я кажу! В тебе хоч два зузи, а в мене!.. Хоч би вже справді щось діялося! Хоч би вже той Мойсей, про якого ми тут чуємо на кожному кроці, вже об’явився й розпочав з нами війну. Тоді б, може, підживилися. Грім би його ясний трафив з цим Іродом, жидами та їхнім Мойсеєм, що лише дражнить нас і ніде не об’являється!

— Не Мойсей, а Месія! — озвався від дверей хрипкий голос. — Не Мойсей, але Месія, кажу вам! — Новий одвідувач вступив від входу до кругу каганцевого світла. Якийсь занадто вже чорний, у сутінку не пізнати, — чи від труду, чи від природи, чолов’яга стояв і безперестанно вклонявся в напрямку вояків. — Слава великому кесареві і його леґіям! Не Мойсей, але Месія! — дозволяю собі ще раз поправити могутнього Альтуса й великодушного Ніґріла! — хрипів далі голос, а постать згиналася й розгиналася низенькими поклонами.

— А? І ти вже тут, Скрибе! Добре, що нарешті об’явився! Без тебе тут сумно! Ходи-но ближче!