Леонід Мосендз - Останній пророк

Але залиши там Мойсея й того, як ти кажеш… Месію! Нас не цікавлять жидівські родинні зв’язки. Краще розкажи новини! Може маєш нове число «Актів»?

Той, кого називали Скрибом, підійшов до стола й умощувався поруч вояків. Його чорні оченята, втоплені між запухлими повіками, облізла голова з вінком чорного волосся довкола широкої лисини, скуйовджена борода з просіддю й ніс, наче слива, були знані всім леґіонерам римської залоги. Ніхто не знав і не цікавився, якого він віку, віри й племени. Питво зрівняло його з усіма народами, що відвідували Сирію. Говорив усіма мовами Сходу й Заходу й божився всіма богами. Знав імена усіх начальників леґій в Азії і в Сирії й їхніх аквіліферів-орлоносців. Міг пити в необмеженій кількості кожен напій, починаючи від поганого Ксенофонтового пива й кінчаючи дорогим фалерном[20]. Найчастіше вживав пива, бо його зарібків писаря леґіонерських листів і складача гороскопів вистачало здебільшого лише на це питво. Прилюдне читання по коршмах римського часопису «Acta diurna», що часом потрапляв до нього з передсінків намісничого двору, теж допомагало йому заспокоювати постійну спрагу. Але коли, бувало, Скрибові щастило настреньчити якомусь старшині красну коханку або грошовитішому леґіонерові ліпшу повію, — тоді грошей мав доволі. Тоді дорогий фалерн і зрадливо солодкий самос[21] плили струмками не лише до його горла, але й до спраглих горлянок усіх, хто тоді опинявся в його кумпанії. Тому завжди мав приятелів серед вояків, що в хвилини Скрибового безгрошів’я радо платили за нього кілька ковтків невибагливого Ксенофонтового напою.

— Новини! Все хочете новин! І все би вам лише римські подавати! Якби на вас, то такі «Акти» треба б було тричі на день видавати й до Єрусалима на сорочих хвостах посилати. Нема в мене жадних «Актів»! Нема й швидко не буде! Останнє число ви вже знаєте напам’ять. Та й так мені його вчора десь витягнули з-за пазухи, коли я спав. Все одно ніхто вже там нічого не міг розібрати. Новини! Так ніби в Єрусалимі нічого не діється! Так ніби все вже знаєте про Мойсея і про Месію! Забувши, що в цій землі всі новини ними починаються й ними кінчаються! А ти, Ніґріле, мусів би про це знати й більше цікавитися! Отож новини є! Є!.. Але дайте раніше прополоскати горлянку й загрітися! Гей, Ксенофонте! Ошусте геленський!

Скриб молов без перестанку, заглянув і до порожнього глека, оцінив по пісних мінах Альтуса й Ніґріла їхні гаманці, згадав і свою бирку, заповнену боргами у цього самого Ксенофонта. Великої надії на випивку не було. Але все-таки знову покликав грека. Низькі Ксенофонтові поклони перед гістьми і прислужницька усмішка ніяк не пасували до могутньої кучерявости його голови і струмистости бороди, що зробили б честь і Зевесові. Але вірний шинкарській засаді, що «наш гість — наш пан», він ніколи не ображався на жадні прозвиська й лише вклонявся. Хто багато вклоняється, тому ніколи не відпадає голова, й росте гаманець. Висловивши радість, що нарешті знову бачить словутнього Скриба, хоч той був у нього ще вчора, Ксенофонт вичікуюче не рухався з місця.

— Твого ліпшого, Ксенофонте! — буркнув Скриб, не дивлячись на грека. Але той не рушався з місця.

— Ну, що, Ксенофонте? Хіба не чуєш? Того найліпшого, каже Скриб, — повторив весело Ніґріл, підморгуючи до Альтуса.

— Чую, достойніші панове, — ще раз уклонився шинкар. — Але хто платитиме?

— Як хто? — достойно нарівнявся Скриб. — Я плачу!

— Чекаю, вчений Скрибе!

— Що? То ти вже не віриш моєму слову? Завтра маю гаманець повен зузів[22], як твої тельбухи непотребом, ошусте кападокійський! — Скриб мав гострого язика й безмежну кількість образливих порівнянь.

— Охоче вірю найученішому, — ані не змінив тону Ксенофонт. — Зузи будеш мати завтра, але пити хочеш сьогодні. На твоїй бирці немає вже місця для нових боргів. Вже вчора його там не було!

Ніґріл вибухнув сміхом і витягнув гаманця:

— Маєш, Ксенофонте! Не сперечайся! Бо замерзне Скриб, а з ним і наші новини. Того самого! — показав він на глека.

Ксенофонт з низьким уклоном узяв зуза, стиснув для проби зубом, вхопив глека, притьмом зник і зараз же з’явився з новим. Скриб ухопив нового обіруч тряскими руками й потяг, що мав духу. Поставив, відітхнув і зі заспокоєнням витер уста:

— Ну й пиво! Поки немає до пиття чого іншого — видається нектаром. Але почнеш пити й бачиш, що то за бурда!

— Не халасуй, Скрибе! Кому може погане, але тобі аби лише розбирало, — перебив насмішкувато Альтус. Писар наїжився й почервонів. Ось-ось потік його перчистого красномовства вилився б на Альтусову голову, але Ніґріл поклав йому руку на плече:

— Не прислухайся дуже до Альтусових слів, Скрибе! Він думає, що розуміється на напоях так, як ти. Краще потягни ще раз і розказуй.

Ніґрілові, як кожному сирійцеві, були новини насущною потребою життя. Без зацікавлення бігом подій у довкіллі, без зацікавлення своєю й чужою політикою, а головно без розмов про неї не можна було собі сирійця й уявити. У політикуванні могли з ними змагатися лише греки. Але в тій добі світова роля греків уже кінчалася. Тут же, в Сирії,