Іван Іванович Білик - Яр

стали вузькі й колючі, мов леза кинджаликів, але я тримав і тримав течку. Зверху на білій наклейці було зграбною рукою виведено: «Нетреба М. А.» Отже, я даремно підсовував їм довідку Якима Литовченка, вони швидко вивели мене на чисту воду. Авжеж, нічого дивного, апарат енкаведе працював злагоджено й чітко. Я поклав течку на ріжок столу й заходився повільно розв'язувати шнурки. Першим лежав аркуш, віддрукований на машинці. Я відклав його окремо й почав гортати справу далі. Ось довідка, підписана головою облвиконкому Рябовим про соціальне походження М. А. Нетреби, ось інша довідка про те, що М. А. Нетреба втік із табору й перебуває у всесоюзному розшуку. Усе виявилось так, як я й думав. Далі почалися знайомі аркуші допитів, я не став їх читати, натомість узяв той, перший, аркуш. Надрукований, але ще ніким не підписаний вирок. Я прочитав його не вельми уважно, та останні слова були підкреслені чиєюсь енергійною рукою: «...к высшей мере наказания».

І мені раптом стало смішно. Я знову прочитав аркуш од початку до кінця. Найвища міра. У лівому кутку вгорі стояв штамп обласного прокурора. До чого ж багато всякого безглуздя в житті. Невже це й є та розхвалена вченими сувора закономірність природи? І що б ця сама природа сказала, коли б німецький пілот не влучив тоді в бомбосховище? Десь-то висів би я, на півметра не сягаючи ногами землі-матінки... Ну, може, і не висів би, прокурори гуманні: щоб людина не мучилась у зашморгу, краще її застрелити.

Я згорнув течку й недбало відсунув її до Ганни, коли ж підвівся, попрощавсь і вийшов, перед очима знову, мов живий, виріс Антін Ягола, який промовляв крізь зуби: «Тамбовський вовк йому земляк!» Усе єство моє обпекла хвиля раптової зненависти. Як таку паскуду й досі земля терпить!

А вже біля нашої хати мені спало на думку зовсім несподіване: а якби Антін Ягола тоді не відвернувся од мене й потвердив перед міліціонером, що я таки його земляк? Я тоді вимагав цього, перебуваючи в стані загнаного й зацькованого звіра. Антін міг би сказати, що я — Максим Нетреба і його земляк, а в моєму документі було написано: Яким Литовченко з Донбасу... Мене б ще швидше замели, напевно, встигли б і розстріляти, бо навряд чи й там мене виручила б німецька бомба... Отже, виходило, ще треба було й дякувати Антонові Яголі?..

І все-таки я не міг пробачити йому такої зради...

Майже три тижні, доки тривав ремонт школи, Максим тільки й думав, що про зустріч з Антоном Яголою. А що така зустріч відбудеться, він у цьому не мав ані найменшого сумніву. Рано чи пізно, земля кругла, Яр не бозна який великий, одна жменька, три десятки вуличок. І з насолодою й нетерпінням обдумував ту мить покути. Він скаже йому тоді все, що про нього думає. Скаже, а по тому...

Та про це навіть думати було лячно. Що буде по тому, те буде, і ніщо не зможе врятувати падлюку.

І двадцятого вересня Максим зустрів-таки Антона. Добре запам'ятав той день. Була субота, з гучномовця, що висів у центрі навпроти собору, гриміла врочиста німецька музика, марш, а Максим ішов з дому. Ремонту вчасно закінчити не встигли, відкриття школи перенесли на перше жовтня. Але Максим квапився — роботи ще лишалась ціла гора.

І раптом його помітив. Максим швидше здогадавсь, аніж упізнав Антона, і здогадався тому, що серце в грудях закалатало, мов навіжене. Максим спинивсь, Антін ступив ще кроків зо три й собі став. Уночі лив дощ, і над землею повис прозорий туманець. Ні, сумніву бути не могло, то таки Ягола. На ньому стара сіра кухвайка й зім'ятий картуз, а будьонівське галіфе заправлене в чоботи. Відстань була чимала, метрів з п'ятдесят, і Максимові ніколи не доводилося бачити його в такому вбранні, але він знав напевно, хто ця людина.

Першим рушив Ягола, а вже по тому й Максим. Ноги й руки йому тремтіли, він навіть одчував, що обличчя теж скам'яніло й зайнялось, аж на очах виступили сльози. Не бачив, куди ступає, відстань же невтримно меншала й меншала. Максимові здавалося, що коли вони зблизяться, мусить статися вибух, страшенної сили вибух. І тепер уже не тільки руки та ноги, а й увесь він дрібно тремтів, як од морозу чи пропасниці, і коли між ними лишилося кроків зо два й Максим чекав того вибуху, пролунав глухий і хрипкуватий Антонів голос:

— Драстуйте...

Увесь вогонь з Максимового лиця збіг і згас, але куце, байдуже слово, яким у селах та маленьких містечках вітаються з незнайомою людиною, зняло всю напругу, що від неї в Максима репалася шкіра. Значить, усе було до першого слова, до того нужденного зжованого слова?

Він одчував — кров одливає й ховається кудись углиб тіла, обличчя його хололо, розслаблювалися щойно до тріску напнуті м'язи. Невже це так і лишиться, думав Максим, і коли Яголині чоботи зачавкали вже десь позаду, він обернувся й гукнув йому вслід:

— Здоров був, Антоне!

Ягола став і нерішуче приступив до Максима, і той не второпав, що в голосі його — здивування чи нещирість.

— А, це ти, Максиме?..

— Я, я. Знову не впізнав?

Максим і сам не впізнавав і себе, і свого голосу. Чи так він уявляв усе, чи так передбачав?.. Але несподівана млявість охопила все тіло, і він був би сів, коли б не багнюка під ногами. Усе вийшло не так, усе не так, зовсім по-іншому.

Антін був чорний, як жук, горбоносий і кощавий, певно, і за ці три тижні не міг отямитися після таборів. Але ж вижив, вижив-таки, гад, путні люди вмирають, а таке завжди виживає... Максим силкувався відшукати в пам'яті найубивчіші слова, які готував для цієї зустрічі майже три тижні, але здобувся тільки на немічний хрип:

— Кажу, знову не впізнав...

Антін теж отямлювався, навіть спробував усміхнутись: