Іван Іванович Білик - Яр

Думка плуталася й утікала, і Максим знесилено сів на довгу каменюку, що колись та комусь, певно, правила за надгробок, а тепер сумирно лежала під церковною огорожею. Рука машинально налапала в кишені кисет із махоркою та папером. Хлопець упомацки скрутив цигарку й затягся. Усе тіло розслабилось і немов попливло кудись убік. Враження було таке повне, що він аж бачив себе зосторонь і страшенно дивувався: хіба таке в житті буває?

Сіпнувся Максим од різкого болю. Цигарка дотліла й упекла пальця. І коли біль потроху минув, хлопець устав з каменюки й швидким кроком подався додому. Раптовий сон біля цвинтаря прогнав кошмари. На серці стало радісно й легко. Усе якось уладнається, якось обов'язково владнається, сам себе запевнив Максим. Йому хотілося заспівати, крикнути на всю силу: люди, не спіть, та прокиньтеся ж! Але далеко на сході, за яром і за лісами вже блідло небо, вузенька смужечка неба, і він посоромився раптової хлопчачої витівки...

Те все було вчора й уночі, а тепер я нога за ногою плентав додому. Прудке сонце першого вересневого дня здавалося страшенно млявим, наче примерзло на одному місці, хоча й пекло несамовито, незгірш як улітку. На центральній площі троє німців ходили з двору в двір і збирали до великого лозового кошика «яйки». Я відвернувся. Я чекав вечора.

Удома були гості. Мати сиділа з якоюсь дівчиною в садку на лавці й тихо втирала краєм хустки очі. Материні сльози мене не дивували, додому повернулося двоє, а ще трьох закрутило вихором, і ніхто не міг сказати, де вони й як вони там.

Угледівши мене, дівчина хутенько поправила волосся, що й так було гарно сплетене в товсту косу, і натягла спідницю на коліна. Цієї дівчини я не знав, хоч вона когось мені й нагадувала. Їй минало десь шістнадцятий чи вісімнадцятий, на чорнобривому обличчі в неї закарбувався якийсь ніби й смуток, ніби й збуда; швидше за все то була втома. Я недбало привітався й став підійматися на веранду, але мене спинив материн голос:

— Чи чув, Максимочку, Антін Яголишин із плєну вернувся...

Мене мов громом ударило. Антін? Про нього, відколи втік із в'язниці, я чув уже не вперше. У пам'яті відразу зринула веремія незнайомої станції й земляк у будьонівській формі. Значить, повернувся, паскуда... Я відчув, як увесь вид і потилиця мені набрякають кров'ю, сів на приступку й задивився собі під ноги.

— Аякже, прийшов, прийшов, тіки наших і нема...

Я не дивився в бік матері, але чув, як вона знову хлипнула, тоді висякалась і втихла.

— Оленка осьденьки його знайшла й випросила. Каже, попоходила по лагерях, і в Калинівці була, й у Ружнику, і за Дніпром... Насилу знайшла. Каже, сама шкура та маслаки... Бо-оже Господи, де ж наші, на-аші-і?..

Я думав, що робити. По хвилі обернувся і скоса глянув на гостю. Дівчина здивовано рячилась на мене, певно, збентежена моєю реакцією, але мені було зовсім байдуже, як вона дивиться. Мене гризло одне: що робити? І вихід несподівано підказала мати:

— Пресвята Діво Маріє, яко народила младенця...

Діва з младенцем! Я схопився й майже вбіг у хату, навіть не припускав, що жага помсти може так оце підкинути людину. Але на покуті сидів батько, і я не зважився лізти через нього.

— Забрали Макаришиного Йвана. Прийшло двоє, один німець й один наш. Грабив, кауть...

Сказавши це, батько подививсь на мене пильніше:

— Ма'ть, той... капут зроблять, кау.

Я й досі тремтів. За останніми батьковими словами сягнув до шафи, кидонув звідти на підлогу цілий стовпчик жіночих бриликів із стрічками й заходився їх топтати. Брилики порозбрикувалися навсібіч, я згріб їх в оберемок, виніс надвір і скинув з веранди. Тоді видобув сірники, згорнув капелюшки ногою докупи, нахилився й підпалив. Пересохла солома спалахнула, мов порох. За мить біля сходин лишилася купка сизого попелу.

Мати дивилась переляканими очима, навіть рота роззявила, гостя ж, Оленка, відразу впізнала свої капелюшки, які сама колись дала була тітці Явдосі, моїй матері.

— Щоб мені й духу тут!..

Не доказавши, що маю на увазі, я переступив через гарячий попіл і вийшов на вулицю. Обличчя й досі пашіло вогнем. Груди здіймались, наче я щойно пробіг два кілометри. І ноги самі понесли мене до управи.

Але пані Ганни там не було, і доки я чекав на неї, потроху охолов і заспокоївся, принаймні, настільки, щоб нормально розмовляти з людиною.

Ганна увійшла до свого кабінету діловита й жвава й ураз обсипала мене приском своїх мінливих очей. Зараз вони відливали темною міддю, як і пухнасте волосся, стягнене ззаду блискучою чорною стрічкою. Я подивився на неї, і від серця враз одлягло. Вона була така ж гарна, як і завше, ще й краща, навіть затінки під очима не старили її. Я подумав, що то — слід вчорашньої ночі, і серце солодко зайшлось.

— Здрастуй, Максиме.

Я підвівся й узяв її за руки, але Ганна сторожко скосувала на двері:

— Не треба... тут.

Я пустив її й знову сів.

— Ти щось, може, про школу?

Я крутнув головою:

— Ні, про це потім. Спершу... — Тоді помовчав і тільки згодом додав: — Документи там у... — Я не знав, як сказати, нарешті зважився: — Документи там якісь є... Ну, про мене... Слідчі.

— Тобі хто сказав? Олег?

Я кивнув головою. Ганна зайшла поза стіл, нахилилася, дістала з шухляди тоненьку папочку й простягла мені:

— Це з области переслали. Більшовики втікали так, що й документів попалити не встигли. Аж на них не схоже. Читай, просвіщайся.

Очі її