Іван Іванович Білик - Яр

Ганночка росла в сім'ї сама, бабусь та близьких родичів у Києві Базилевичі не мали, однак це, а також природна допитливість ізмалечку навернули її до книжок. У великій татовій бібліотеці дівчинка днювала й ночувала, поглинаючи все без добору й контролю з боку батьків. Подруг вона майже не мала, якщо не вважати однокласниць, і найбільшу насолоду отримувала, читаючи твори Грушевського та інших українських і зарубіжних істориків.

Ще на початку двадцятих років Андрій Базилевич здобув звання доцента, а двадцять восьмого — й професора Київського інституту народної освіти. Серед поважних викладачів Базилевич був наймолодшим, і чи це чи, може, здібності привернули до нього загальну увагу. Випадок звів молодого професора з Наркомом освіти Миколою Скрипником, і відтоді вони часто зустрічались у тодішній столиці України Харкові та в Києві. Так часто, навіть частіше, ніж належало, бо саме це стало головним пунктом обвинувачення, коли страшного, чумно-голодного тисяча дев'ятсот тридцять третього року, після самогубства Скрипника, професор Базилевич опинився спочатку в Лук'янівській в'язниці, а потім і на будівництві Норільського гірничорудного комбінату.

Цього ж таки року Ганна вступила на перший курс Київського університету. Її не чіпали, бо всім тоді було добре відомо, що діти не відповідають за вчинки батьків, навіть якщо батьки — вороги радянської влади. Але минуло ще два-три роки, ситуація змінилася. І Ганна, і Лідія Пантелеймонівна знали про це й погодились на вмовляння добрих людей. То була родина давнього батькового друга — харківського інженера Панасюкова. І Ганна взяла шлюб з їхнім сином Ігорем.

Тридцять сьомого року Лідія Пантелеймонівна теж опинилась на каторзі, але в доньки, яка тепер навчалась у Харківськім університеті, було інше прізвище.

Ігор не скористався з нещастя вкрай приголомшеної дівчини. Він літав на своїх важких бомбардувальниках і навіть словом не нагадував Ганні про шлюбні обов'язки. Та це виявилося понад силу щирого й ліричного хлопця. Він закохавсь у свою фіктивну дружину, яка жила в них-таки, і почав сохнути просто на очах. Ганні стало шкода його, просто шкода, та й годі, бо кохання так і не прокинулося в її серці, і вона стала йому фактичною дружиною.

Ні, Ганна не може поскаржитись на Ігоря, Ігор був надзвичайно ніжним і чуйним, але хіба серцеві накажеш? Вона заглибилася в історію й що день то далі відходила від свого чоловіка, хоч і жодного разу не зрадила його. Тоді почалась Фінська війна й Ігор загинув через тиждень після її початку, а Ганна знову повернулася до Києва, останній рік працювала в школі.

— Вот и... ото й усе.

Максим слухав, і пекуча думка не давала йому спокою. І він таки спитав:

— A-a... дітей?..

Ганна притиснулася до його плеча й прошепотіла:

— Я все життя мечтала... мріяла про... Але мені не можна мати дітей.

Як, невже вона хвора? Ні, справа не в цьому. Ганна відвернулася й стала нараз далекою й недосяжною. І коли озвалася знову, голос її бринів по-іншому, аж Максимові мурашки по спині пробігли:

— Я поклялася собі не мати дітей і не одружуватись, аж поки Україна здобуде самостійність.

Максим лежав, боячись поворухнутись, а Ганна мовчки натягла простирадло до самого підборіддя. Згодом він знову здригнувся, бо Ганна ніби вгадувала хід його думок:

— Не думай, что я... що я мщуся за батьків, що я озлоблена. Але роки мене дечого навчили. Мені неначе розплющилися очі, я багато читала й ще більше думала. Висновок прийшов не зразу, але тепер мені все ясно. За роки сталінщини Україна наблизилася до загибелі в багато разів дужче, ніж за попередні двісті п'ятдесят років. Радянська влада — це сталинщина, комуністичний фашизм. Хто б міг подумати...

Ганна замислилася й утихла, і Максим чекав, коли вона заговорить, бо сам не знав, що й казати. Ці думки були йому знайомі, хоча він і не вважав себе всепрощенцем. Ганнина сповідь неабияк його схвилювала. Він одчував, що її міркування починають затягати і його, прочитане й давно забуте виструнчувалось у тому ряду й послідовності, які пропонувала вона.

— Я вже не кажу про жахіття колективізації, голоду та терору проти безневинних людей. Це дике середньовіччя. Німців у нас називали фашистами, але якщо вони справді фашисти, то тільки для інших, чужих. А в нас фашистський терор розв'язали проти своїх, рідних. Я кажу про інше: головну «мирну зброю» Росії. Царат силою не міг надто багато досягти, бо кожне грубе насильство викликає опір. Найжахливішим стало для нас місто. Еге ж. Воно перемелює українців, асимілює. Російські школи й вузи, зрусифікована промисловість... Селянин, який пнеться всіма силами, щоб потрапити до міста хлібного, може, і не забуде рідної мови, але його діти вже повністю денаціоналізовані. А в місті років через п'ятдесят житиме три чверті населення. Це факт, бо такі закони суспільства. Індустрія розвиватиметься й далі, і ще швидше. Коли ти звернув увагу...

Але Максим далі не слухав. Йому думалося своє. Рантом стало страшенно незручно лежати в такому вигляді, та він не знав, як устати й одягтись. Не знав і того, як подивитися завтра Ганні в вічі, а дивитися-таки доведеться.

— Ти підеш додому чи?..

Максим аж схопився й почав одягатись. Перша ніч осені заглядала в синє вікно тисячами зір, десь далеко проспівав півень, за ним — другий і третій, а далі все містечко до самого яру прокинулося й заголосило сотнями сурм. То либонь були вже треті півні. Максим квапився й ніяк не міг дати собі раду в млосній пітьмі кімнати. Він задихався тут, швидше, швидше на повітря...

Штовхнувши з нетерпіння двері, аж грюкнули об стіну, хлопець вихопився на вулицю й щодуху побіг до центру. І тільки біля собору, який спокійно дрімав у досвітньому мороці над площею, нарешті отямився й став. Що він наробив, що накоїв!.. Йому здавалось, ніби все пропало, провалилося в тартарари, і навіть сонце не наважиться більше з'явитись над обрієм, інше було блюзнірство, страшенна несправедливість і жорстокість...