Іван Іванович Білик - Яр

Хлопець пригадав Єсохвадові колядки в кабінеті Ганни Базилевич і засміявся:

— Живіть собі, діду, на здоров'я, поки знову не надумалися до свого Херсона. Тільки Гітлера не лайте, бо й до Очакова не доїдете, ноги вам повисмикують.

Єсохвад почав знову стрибати й крутити на всі боки дулі, тоді видобув із лахміття якусь папірчину й тицьнув ошелешеному хлопцеві під ніс. Максим прочитав. То була довідка з Кирилівської психлікарні про те, що Іосафат Миколайович Петренко хворіє на шизофренію й перебуває під наглядом спецдиспансеру.

— Хо ти мені зробих, га? Я не 'двічаю за свої поступки, я — больной!

І знову почав крутитися, показуючи папірець усьому світові й на всю горлянку приспівуючи:

Максим устав із парти й подався до управи просити воза. Незважаючи на всіх пришелепуватих Єсохвадів, сьогодні — перше вересня, і діти ні перед ким не завинили. Місцеве українське самоуправління запропонувало новий навчальний рік почати з десятого вересня, але чи знає воно дійсний стан речей?

В управі пообіцяли дати коня, а може, й німецьку автомашину взавтра — на сьогодні весь транспорт був зайнятий, — і Максим поплентав геть. До Ганни Базилевич заходити не хотілось, він далебі не знав би, як і повестись. Події вчорашнього вечора просто приголомшили його. Він уперше в свої двадцять шість років переступив той поріг, за якими людина стає чоловіком, а цього скидати з рахунку не можна було попри все на світі. Досі Максим мав абсолютно поверхове уявлення про жінок, а якщо казати відверто — зовсім ніякісінького. Звичайно, він не був у тому винний, завинили ті, хто посадовив двадцятидвохрічного хлопця до клітки. І все-таки його приголомшило те, що сталося минулої ночі.

Максим не знав, як дочекатися смерку, не знав і того, що робитиме, коли зайде сонце. Чи не забракне йому сил і сміливости так-ото просто увійти пофарбованою в біле хвірткою вдруге? Часом починало здаватися, що все те наснилось, варто лише побачити Ганну Базилевич і сон розвіється, і вона знову називатиме його «паном Максимом» і звертатиметься на «ви», як і до того. Та в пам'яті вкотре виринали подробиці майже невірогідної ночі, і серце заходилося, і ставало млосно, і Максим з радісним нетерпінням починав чекати вечора.

Повернувшись додому після стількох поневірянь, коли життя його раз у раз повисало на волосинці, Максим сподівався знайти тут умиротворення, та раптом відчув себе деревом, вирваним з ґрунту. Таке вже з ним було одного разу. Це сталося після того дивного врятування з Чортової воронки, півтора року тому, у дикій печері, днищем якої дзюркотів струмок, а попід мокру стелю слався дим утікацького вогнища. Там це було зрозуміло, але тодішнє відчуття несподівано заполонило було Максима й тоді, коли після багаторічних страждань він опинився нібито вдома й начебто серед найрідніших людей.

А минулої ночі те гнітюче відчуття раптом зникло, випарувалося. Плутаючи українські й російські слова, Ганна, коли вони лежали поряд, голова до голови, на одній подушці, півголосом розповідала йому про себе й про своє життя. Максимові здавалося, ніби він слухає дуже пильно, але раз у раз ловив себе на тому, що милується тільки дзюрчанням слів і шовковою шкірою її плеча. Тоді йому ставало ніяково, він починав перепитувати, та швидко знову впадав у забуття.

То був суцільний транс. На якусь мить Максим навіть лякався й торкав пальцями очі. І коли пересвідчувався, що все це відбувається насправді, душу виповнювала хвиля пекучої гордости, якої досі не доводилося зазнати. Найкраща з-поміж усіх жінок, що він їх будь-коли бачив, лежала поруч. І тоді все його єство спалахувало й наливалось потаємною силою, і світ переставав існувати, і було навіть дивно, що він не шкодує за ним.

Нерухомо лежачи на його плечі, Ганна спитала:

— Ти ще ніколи цього не?..

Максимові чомусь було соромно визнати своє неофітство, у концтаборі йому розповідали, буцімто жінки найдужче люблять тих чоловіків, котрі «меняют женщин, как перчатки», і заперечив. І тоді в темряві довго червонів і не наважувавсь озватися. Та Ганна сама порушила мовчанку:

— Ты вре... ти дуриш. Правда?

І почала йому розповідати й про свого чоловіка, і про ті обставини, які її з ним звели. Вона говорила плутано, щораз поверталася назад і знову поспішала туди, де зупинилась. Тепер, згадуючи її тихе жебоніння, Максим подумав про те, що людська пам'ять дуже нагадує мозаїку: хоч би коли туди притулили той чи той камінчик, усі вони вишикуються стрункими обрисами довершеної картини. Ганна почала з чоловіка, власне, з кінця, а Максим тепер міг камінчик до камінчика відтворити все панно від початку.

Народилася Ганна двадцять восьмого червня 1914 року, — того самого дня, коли в Сараєві було вбито Франца-Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу. Почалася Перша світова війна. Ганниного батька, Андрія Базилевича, мобілізували в березні 1916-го, а за тринадцять місяців він повернувся до Києва. Україна переживала бурхливий і радісний період воскресіння після двохсотп'ятдесятирічного російського рабства, і ніхто ще до пуття не відав, яким шляхом вона ніде далі.

Андрія Базилевича партії не цікавили, і він не приставав до жодної з них. Але ідея волі й самостійного розвитку рідного народу не були байдужі йому. Щойно перед початком Першої світової він здобув диплом фізика й тепер з головою поринув у наукову працю. Його дружина, Лідія Пантелеймонівна, народилась у Ярі в сім'ї земського лікаря, а після батькової смерти та заміжжя вчителювала на околиці Києва — Сирці. Турбота про родину лягла на її плечі, бо фізика вважалась наукою принаймні дивною, і фахівцями з цієї галузі, особливо теоретикам, яким був Андрій Базилевич, платили сміховинно мало.