Іван Іванович Білик - Яр

вцілів бодай один із трьох. Померлих від голоду та холоду штовхнуть слизьким укосом до заповитої парою прірви, а якщо хтось лишиться живий, тому спустять рятівну драбину — хай чекає наступного разу. Наглядачі запам'ятають, скільки діб він зміг витримати, тож дадуть удвічі більше.

Вони прийшли аж уранці сьомого дня, коли ми, промоклі до кісток холодною парою, ледве живі од голоду та виснажливого тремтіння, ладні були б кинутися сторч головою в слизотну затуманену прірву, якби не знали, що з прірви є вихід, отже, там не рятівна смерть, а початок, можливо, ще витонченішого катування. Першим їх почув я, бо Яким і Кастусь були в ще гіршому стані й поринули в заціпеніння.

Після вибуху кількаповерхового мату над краєм Чортової воронки вистромилася голова в теплій шанці з підв'язаними вгору вухами. Я впізнав нашого наглядача Ципльоночка: так хвацько заламував угору вуха шапки тільки він. Розгледівши мене в тумані, він гукнув униз, презирливо скрививши губи:

— Эй, ты, мандавошка, один, чтоль, остался живой?

Я відповів Ципльоночку, що живі всі троє, але ті сплять. Докинувши щось про «вічний сон», охоронник перемовився з невидимими мені своїми товаришами нагорі й крикнув до мене:

— А лесница-то где?

Це був найвразливіший пункт нашого плану. Ми гуртом обговорили безліч можливих варіантів, як виправдати зникнення тієї клятої драбини. Вирішивши повернутись до Чортової воронки, ми не могли повернути драбину назад, інакше хтось мусив би лишитись нагорі, а там або вмерти, замерзнувши на сорокоградусному морозі, або ж потрапити до рук наглядачів, а це було б не краще. На запитання Ципльоночка я лише махнув у бік прірви, мовляв, драбина там.

Почувся новий вибух мату й погроз, та зрештою Ципльоночок почав вимагати пояснень, як драбина могла сама впасти в прірву.

Я сказав: не сама. Її кинуто звідти. Ким? Якимись наглядачами. Вони хотіли нас усіх трьох зіштовхнути на слизьке, щоб нас понесло в прірву.

Так ми домовилися говорити. Поки я перемовлявся з Ципльоночком, Яким і Кастусь прочуняли й мовчки дослухалися до нашої дискусії. Тепер Кастусь повернув до Ципльоночка обдерту під час падіння в прірву половину обличчя й почав скаржитись на тих нами ж вигаданих охоронців:

— Вот, сматры!... Хатеу усех траіх, але влучіу мяне. А драбіна югнула на склизоце в прорву.

Там, нагорі, перемовилися. Якщо досі наглядачі нам не вірили, то суцільний струп на Кастусевій щоці їх, здається, переконав. Після тривалого вагання Ципльоночок та його товариші принесли з табору іншу драбину. Ту, першу, ми втрьох ще тоді скинули в прірву, інакше годі було пояснити, як вона опинилася біля нас.

Коли нас пригнали до табору, дали на обід по жебрацькій пайці хліба та казанку баланди, до мене знову повернулось відчуття дивної впевнености. Чудернацьке відчуття. Справа в тому, що концтабір не тільки вбиває людину фізично, а й деформує психіку. Власне, це і є основне покликання концтаборів. Лише доведений до межі каторжанин спроможний зрозуміти собаку, що лиже руку господареві, який б'є його смертним боєм.

Розділ п'ятий

Будинок нагадував не школу, а задавнену пустку, що перетворилась на громадський смітник. Старе дерев'яне приміщення, ззовні обшите сірими, хтозна відколи не фарбованими дошками, зяяло порожніми очницями повибиваних вікон. Ухідні двері були зірвані з іржавих бігунців, мабуть, просто так, задля розваги чи з незбагненної люті, бо лежали тут-таки, біля Ганку, а самий ґанок, вимощений з цегли, хтось уже встиг до половини розібрати. У довгому коридорі гуляв нічим не стримуваний вітер, у класах та вчительській кімнаті горопудилась потерта солома, а по кутках лежали купи екскрементів. Смерділо так бридко, що Максим вийшов геть.

Шкільна комора, колись обмащена глиною й побілена, теж стояла без дверей. Він заглянув туди й сумно посміхнувся. Це, певно, і належало вважати тими партами, про які йому казали в управі. З гори жалюгідних уламків навряд чи можна було вибрати парт на два-три класи. Комора, либонь, давно вже правила за громадський склад пиломатеріалів та палива.

Обійшовши кілька разів поросле бур'яном та захаращене сміттям подвір'я, де паслися дві рябі кози, припнуті на довгі віжки, Максим подався назад до управи. У кімнаті, сусідній із кабінетом пані Ганни, йому дали ключ від другої, колишньої російської школи, мовляв, якщо так наполягаєте...

— Навряд щоб вони вам здалися, ці ключі, — докинула вслід йому стара шкільна прибиральниця тітка Марфа, яку Максим знав ще з дитинства.

Вони й справді виявились недоречними. Кам'яниця стояла без даху, вся чорна й засмалена. Десь-то в гарячу вальпурґієву ніч міжвладдя дали раду і їй. Та, на превеликий подив Максима, парт збереглося тут значно більше. Вони були скидані посеред шкільного двору, і вогонь пожежі оминув їх.

Максим вліз в одну парту, що стояла осторонь інших, із вирізаним автографом: «На етой парти седел Вова Г.», і замислився. Що ж робити далі? Німці навряд чи передбачили в своєму бюджеті кошти на ремонт Ярівської середньої школи, бо що вона таке для них. А ремонтувати громадою, толокою — справа нікудишня. Доведеться бодай коня в управі просити та звезти ці парти. Ото тобі й дерехтор... Максим підвівся й хотів іти, але з погорілої пустки вийшов Єсохвад і попрямував до нього. Спершись на ціпок, він довго дивився на хлопця сльозавими очима, нарешті прорипів:

— Нова власть дала Іосафатові новий дворець — ба? — І кивнув на спалену школу.

— Ви що: тут живете? — здивувався Максим, бо дід і справді був вимазаний у сажу.

Той настовбурчив бороду:

— А хо, поганий?

Максим давно дивувався, що то в діда за назвисько таке, й аж оце второпав: отже, Іосафат.

— Одібрать захтілося? — допитувавсь Єсохвад, й оскільки Максим відмовився, дід раптом зірвавсь: — То проклену й тебе, і Гітлера, хоб