Іван Іванович Білик - Яр

Ганна злякано шептала:

— Вы с ума сошли, ви збожеволіли, Максиме...

Але вуста лишались напіврозтулені й спраглі» І коли він, увесь тремтячи від жаху перед незвіданим, ступив крок до хати, вона не випручала руки й покірно пішла за ним.

Досі я ночував себе деревом, яке вирвали з коренем і навіть не склали собі клопоту пересадити в інший ґрунт. Порівняння було б ще точнішим, якби я був певен, що дерева також здатні мислити й відчувати. Хоча якась гемонська сила мені підказувала, ніби життя залишається життям, незалежно від того, у яку форму йому довелося себе вкласти. Рвучись із Колими додому, я думав, що знайду там панацею від усіх недугів, а виявилося, що вдома теж можна бути самотнім і чужим.

Отак почував себе я тієї ночі, коли ми з Якимом та Кастусем вирвалися з пастки смерті й раптом відчули себе вільними — ніби вільними. Кажу «ніби», бо, угрівшись і обсушившись коло багаття, я почав усвідомлювати, що наша свобода видима, ефемерна, як дим із вогнища. Я міг ще подумати, мовляв, людина в такому шокованому стані підвладна всіляким ефемеріям або й депресії. Та що довше дивився на своїх побратимів, то дужче перекопувався: ні, такий настрій не тільки в мене, чи не ще більша депресія охопила обох моїх товаришів. Яким Литовченко раз по раз поправляв головешки, хоч вони горіли, мов просмолені, і старанно уникав дивитися на Кастуся й на мене. Потім, коли Кастусь почав удавати, ніби спить, Яким і собі притулився спиною до мокрої стіни печерки й теж заплющив очі. Я міг би куняти не згірше за них обох, але дрова в багатті швидко перегоряли, доводилося постійно зсовувати їх до купи. Цей загалом приємний обов'язок тієї ночі мене дратував. Я роздмухав добре вогнище, і коли Кастусеві та Якимові припекло й вони мусили відсунутися, сказав:

— Як собі знаєте, але іншого виходу я не бачу...

Не встиг я доказати думки, як білорус вигукнув:

— Я тоже да цябе прістаю!

Неначе досі не вдавав сплячого, немовби доказував щойно перервану думку. Яким розважливо, як і належить старшому й досвідченішому, заперечив:

— Швидко робиться — сліпе вродиться.

— Але ж і тянуць долга немажліва! — тепер уже йому заперечив Кастусь. — Весна надварэ! — Серед усіх трьох він був найнетерплячіший.

Однак не його нетерплячка хвилювала мене, хвилювало інше — що ми, не змовляючись, думали всі про одне й те саме. Думали про втечу.

То була зухвала думка й важила вона не менше, як життя або смерть. Коли пересвідчився, що мене зрозуміють, я сказав:

— Тут смерті нам так чи так не уникнути, а якщо зважимося на втечу, то з'явиться шанс іще трохи пожити.

Мої товариші не заперечували. Ми добре знали задум начальника концтабору Потапова: якщо він велів покарати когось Чортовою воронкою, то вже не відчепиться. Не вмреш із голоду в тій воронці, то кинешся з розпачу на мокрий слизький укіс, як це зробив Кастусь Матусевич. Ця Чортова воронка була фактично смертною ямою. Привівши нас до цієї нікому не відомої печерки, якою закінчувалась Чортова воронка, білорус розповів, що десь там, у глибині, він бачив сотні кістяків, які хтось неначе згорнув у моторошну купу. Верхні були ще зовсім свіжі, але чисто об'їдені червами чи гризунами.

— Мяне тоже кінула на те кастякі, я с переляку аж у штаны напудіу. Гета туда падалі те, кто памірау с голоду ліба холаду, срывается на склізкаму і аказивауся на той купе. А еслі бы пабальней ударыуся альба еще дужей перелякалася, лежау бы і я там с темі кастямі.

Отже, якби ми повернулись отак до табору, Потапов однаково нам не подарував би життя, вигадав би ще витонченіші тортури. До того ж були майже певні, що начальство не знає про цей вихід із Чортової воронки, якби ми повернулися до табору живі-здорові, то виказали б свою таємницю. А нам не хотілося цього робити, у нас прокинулася надія на втечу, і воронка могла колись посприяти цьому.

Колись, але не зараз. Ми всі троє поволі дійшли такого висновку. Готуватися треба було довго й старанно, готуватися не тільки матеріально, а й морально, бо звичайно ж, найскладніше — запастися харчами, мусили подолати пів сибірської пустелі — тундру й тайгу з її мертвими несходимими болотами, тобто півсвіту; але мусили підготуватись і морально, бо шанс урятуватися й потім вижити був мізерно малий. Ми мусили знати, на що зважуємось, і зжитися з цією думкою.

Не домовляючись, ми з Кастусем визнали зверхність нашого старшого товариша. Відтепер він ставав нашим ватажком. Проводирем з цього всіма чортами зачарованого нетрища. А тим часом, поки ми сиділи в тій печері, що так несподівано вивела Кастуся Матусевича з того світу, я вперше відчув себе викорчуваним деревом, перекинутим навзнак, позбавленим під собою ґрунту. Почуття було таке сильне, що надовго запам'яталось мені. Удруге воно з'явилося через півтора року, уже вдома, після моїх невірогідних пригод під час невірогідної втечі з колимського пекла. Тепер я думаю й не можу до кінця збагнути природу того відчуття. Можливо, то була непевність. Мені вже спадало колись на думку, що хворий більше страждає від передчуття болю, ніж від реального болю на операційному столі.

Виходив ніби абсурд, але в таборі ми ночували себе якось певніше. Коли повернемося до рідних берегів, то принаймні на кілька тижнів про нас забудуть, адже ж ми не єдиний об'єкт філософських роздумів Потапова. А там дасть Бог час, дасть Бог розум. А покинуті самі на себе в дикій тайзі, де хижі звірі були не найстрашнішою небезпекою, ми б не вижили й кількох тижнів. Принаймні тепер, не підготовлені фізично й морально.

Ми пересиділи в печері ще дві доби. Раніше були певні: про нас і не згадають. Потім можуть прийти перевірити, чи