Іван Іванович Білик - Яр

— Та чого ж, упізнав, упізнав...

— А тоді — ні?

Той здивувався:

— К...коли?

— Коли, не коли, а тепер уже не заколиш.

Антін мовчав і лише тоскно дививсь у кінець вулички, куди допіру прямував.

— Твоє минуло. Прийшов з полону?

Ягола кивнув, не повертаючи в'язів.

— Сестра визволила?

Той аж сіпнувся й тривожно зиркнув на Максима.

— А хочеш, тепер я тебе не впізнаю? Кажи: хочеш? Візьму й скажу в комендатурі: он там приблукав якийсь підозрілий у будьонівських підштаниках і я його не знаю. Хочеш?

Антонові на щоках заграли жовна, але він стояв і тільки розгладжував лівим чоботом багнюку. Підошва чобота, певно, була полатана, бо на розгладженому лишалася смуга. Максима дратував цей дівчачий рух. Нарешті Ягола подивився йому в вічі й тихо проказав:

— Заявляй, коли, повідіму, надумався. Я чув, тепер ти начальство... Шо я тобі зробив?

І знову погляд його потоскнів і зачав блукати в кінці омріяної вулички.

— Що зробив, кажеш? — Максимів голос нарешті набув нормальної сили, але злість не йшла, та злість, на яку так розраховував і яку плекав довгими тижнями, готуючись до цієї зустрічі. — Що зробив? — Повторив він. — А те, що мене через тебе збиралися за голову до гіляки причепити, — ось що. Ти це знаєш?

Той мовчки хитнув головою.

— І спокійно топчеш вулиці?

Вони стояли поряд: кремезний блідий Максим і старший за нього на п'ять років худий, замлілий, аж тлінний Ангін у старій засмальцьованій кухфайці й кавалерійському галіфе. Максим допитувався:

— І ти чесний?

В Антона знову заграли жовна, він обернувся віч-у-віч до Максима й спитав:

— Кажуть, директором тебе настановили?

— То й що?

— Німцям пішов служить, повідіму?

Максимові аж заціпило, і він не зразу здобувсь на відповідь.

— Україні служу!

— Україні, кажеш? А чесно?

— Так, так, чесно! — вигукнув Максим, не помічаючи підводного каміння.

Антін пильно заблимав йому в зіниці:

— А чого ж ти думаєш, що тіки ти сам у всьому світі й чесний, га?

Тоді скинув кепку, вибив її об халяву, витер підкладкою спітнілий вид і пішов простоволосий, а Максим не знав, як повестися. Дививсь услід Антонові, аж доки його зсутулена спина сховалася за рогом вулички. По тому, набравши повні легені повітря, гукнув щосили:

— Ми ще з тобою зустрінемося!

І спересердя почалапав просто через болото, не добираючи стежки.

У школі дві жінки, вмочуючи віхті в одну цеберку, білили вчительську, а третя, тітка Ганна, яку Максим подумки інакше й не називав, лише Бондарівна, шкребла деркачем коридор. Максим тинявся по класах, мов нетутешній. У вухах йому й досі стояли Яголині слова: «...тіки ти сам у всьому світі чесний, га?».

І він дискутував із ним до самого смерку. І лише вдома, перевдягшись у чисте й повечерявши, трохи заспокоївся. Мати потаєнці стежила за ним, дивлячись, як він квапиться, але не наважувалась обізватися. Батько лежав у хатині, і пружини під ним жалібно скавчали. Поранена кукса, що почала вже була гоїтися, на тому тижні знову розв'ятрилась, і він тамував глухий біль міцною люлькою.

Коли Максим вийшов за хвіртку, над Яром нависала ніч. Стало нараз темно, зорі поховалися за щільною запоною хмар, але він упевнено йшов змалечку знайомою вулицею, мов колись осяйними бульварами Києва Максим ще не знав, що до столиці України після багатотижневих боїв сьогодні ввійшли німці.

Про це повідомила Ганна, тільки-но він зачинив по собі двері:

— Маємо вже й столицю...

Максим як стояв, так і сів. Отже, почули й таке. І йому згадалася врочиста військова музика, що від самого ранку лунала з гучномовця.

— Німці передали — два мільйони вбито й полонено в київському котлі.

Ганна помовчала, тоді спитала:

— А ти не радієш?

Максим подививсь на неї, але й у її очах не було бозна скільки радощів.

У кімнаті яскраво сяяла велика гасова лампа-шістнадцятерик, але було холодно і якось незатишно. Максим не міг дати раду своїм думкам. Адже всі так чекали, коли ж настане цей день. А він настав, і зробилося холодно й ніби аж моторошно. Максим устав і пригорнув до грудей Ганну. А вона, поклавши голову йому на плече, тихо промовила:

— Черга за Москвою.

І навіть не поцілувала його, як завше, як щовечора. Тоді обережно вивільнилася з кволих Максимових рук і мовчки сіла до столу. Десь, певно, у центрі ляснув пістолетний постріл, тоді ще й ще. Німці салютували перемозі. Двомільйонна армія...

— Тепер — Москва, — вперше озвався й Максим. — Чого ж нам не радіти.

— Ужин... вечеряти хочеш?

Максим не почув. Таку силу тепер ніщо вже не спроможне зупинити. Уся Європа, геть уся Європа...

Ганна прикрутила ґніт і почала поволі роздягатися. І пахощі її молодого тіла, і раптова млість, що невідомо де й узялася в її граційних жіночих рухах, зробила своє. Максим підвівся. Усе к лихій годині, все суєта, тільки вона, вона й вона...

А потім у кімнату долинули рубані згуки маршу... Авжеж, треба радіти. Може, десь там і Марія, і Петро з її чоловіком Павлом, але треба радіти...