Мирослава Горностаєва - Син сонця

— Вам потрібен панцир — то беріть, — мовив Карна спокійно, — щоправда я не знаю, як віддати те, чого не відчуваю сам.

— Зніми одежу, — звелів прибулець.

Тонкий шовк упав до ніг Карни. Воїн дивився на білу тінь із зневажливим усміхом.

— Що іще?

— Віддай сережки та оберіг. Це не просто прикраси, вони накопичують енергію, яка підтримує панцир. Інакше ти б лишився його опісля кількох серйозних пошкоджень.

Карна зняв обереги, з якими не розлучався з юности, і простягнув їх нічному гостю.

— Ось так…, - сказав той і зробив над ними кілька майже непомітних рухів. Терасу освітив зблиск гострий, наче блискавка. Тіло Карни почало випромінювати

сяйво. Невидимий захист виступив назовні у вигляді мерехтливого світла, з якого складалось щось, що і справді нагадувало лати.

— Мій батько любив мене, — мовив Карна, підвівши руку, з якої струменів холодний вогонь, — беріть же його дарунок і забирайтесь геть! Ви мені огидні — Божество тих, хто боїться чесно йти до битви.

— Я не можу до цього доторкнутись, — озвався прибулець, — ти маєш віддати панцира сам.

— Як це?

— Зріж його мечем. Буде трохи боляче, але ж хіба це налякає відважного Карну?

— Я не дозволю сміятися над собою ні людям, ні Богам, ні асурам, — озвався Карна, ледь тамуючи гнів, — я виконаю ваше прохання, але не задля вас, і не від страху, а лише з власної волі.

Воїн перехопив меча зручніше і провів ним вздовж тіла, розтинаючи світляну оболонку. Нелюдський біль пронизав його з голови до стіп, але тверда рука лучника не здригнулась навіть тоді, коли з-під панцира бризнула кров. Світло довкола нього почало тьмяніти.

Ще кілька рухів гострого леза — і білі плити тераси побагряніли. Панцир поволі згасав, відкриваючи зранене тіло, з якого струменіла темна волога.

Карна захитався і сповз на підлогу, чіпляючись за огорожу тераси. Крізь біль і слабкість пробився голос прибульця:

— Ну, ось, Вайкартано, ти гинеш… Нещасна жменя земного пилу, чи тобі бути моїм супротивником? Зараз ти побачиш інший світ, і то далеко не кращий. Може скажеш щось… на прощання?

— Я вмираю нескореним, — прошепотів Карна, — і ще більше зневажаю вас…

Тьма огорнула його… З неба падав білий пух, обдаючи холодом зранене тіло. Довкола пнулися до неба небачені могутні дерева. Щось майнуло межи них, і Карна пізнав Драупаді, зодіту в багряне сарі і струнку, наче в юности. Чорні її коси вкривала біла заметіль.

— Я присягнула, — сказала вона, — не розчісувати кіс, доки не помреш і ти… і інші… Доки не помруть усі!

— Ти не владна тут, Дурга! — простогнав Карна, — це Аріяна! Іди геть!

— Доки не помруть усі! — повторила Драупаді. її повні вуста розхилились, оголивши хижий блиск зубів, — доки не згинеш ти, лучнику! Подивись-но, на тобі теж багряне вбрання… Аби ти мав поменше гордости, зарозумілий сину сути, то зрозумів би, що разом з панцирем згасне й твоє життя!

— Я здогадувався, — сказав Карна, — та що з того? Кожному своє, Дурга… Ти така, я інакший, а Арджуна ще інший, а Юдгіштгіра — азартний гравець, а Дурьйодгана геть збожеволів від власної злоби, а Боги сміються над нами усіма, і грають нами у шахи… У криваві шахи, Дурга, де й пішаки і ратгіни вмирають по- справжньому! Але я ніколи не стану фігурою на дошці! Дай же мені спокійно вмерти і віднайти свого батька у світі, кращому за цей…

— Ти не матимеш спокою, Карно, — прошепотіла Драупаді, - у жодному з світів! В жодному… В жодному… В жодному…

Драупаді звіяло холодним вітром. Над Карною схилився Парашурама. На брагманові було біле вбрання з цупкої тканини і чудернацький волохатий кожух. Довге сиве волосся перехоплювала гаптована встьожка.

— Вставай, хлопче! — владно звелів брагман-воїн.

— Не можу, учителю!

— Вставай, Сину Сонця, твій бій ще не закінчено!

— Я не можу, учителю! Життя вже покидає мене!

— Дай мені руку!

Поволі, дуже поволі Карна підвів зранену руку в кривавих виразках і простягнув її Парашурамі.

— Ти можеш встати, — сказав брагман, — вмерти зараз означає — здатись! Що найдорожче для арія, воїне?

— Воля! — видихнув Карна і над силу звівся з холодного кривавого ложа.

— Ах, що за сила духу! — почувся насмішкуватий голос нічного гостя, — але, любий мій герою, твоя смерть мені нині не потрібна. Ти помреш пізніше, аби моїм обранцям було на кому показати свою доблесть. Це буде красивий бій, і ти маєш бути гарним… Дивись-но!

Теплий вітерець обвіяв тіло Карни. Він знову стояв на мармуровій підлозі, за огорожею палацу спала Чампа, а на тілі його не було жодної подряпини.

— Ну, ось і все… — мовив прибулець. Карна зневажливо усміхнувся і підібрав з підлоги свою одіж. На мармурі не було крови, і воїну здалося, що він спить, бачить жахливий сон і не може прокинутись.

— Ти навіть не подякував за зцілення, — озвалася тінь. Карна лише гнівно блиснув очима.

— Я, здається, винен тобі дарунок, — з голосу прибульця поволі зникала насмішка, — що ж ти хочеш за свій панцир…, нескорений?

— Я не торговець і не вимагаю платні, - холодно озвався Карна.

— Мова йде не про платню, — серйозно сказав гість, — ти сподобався мені, Сину Сонця, і я вже трохи шкодую про свій вчинок. Що я можу зробити для тебе?

— Дайте мені спис Амогху! — вирвалося у Карни.

— Ти розумієш, що ти просиш?

— Громоваджру! — сказав Карна, і голос його задзвенів, — зброю Богів!

— Гаразд, — поволі відповів прибулець, — я дам тобі… громоваджру. В руках у білої тіні з'явився довгий чорний предмет.

- Іди-но сюди, нескорений…

Карна побачив довгасту річ, що розмірами і