Іван Петрович Котляревський - Енеїда

тексту поеми близько півтора десятка розгорнуто у коментар, указано на фольклорні джерела та паралелі, на перегуки з давньою і новою українською літературою, на життєву основу призабутих побутових реалій. У примітці до «тарабарщини» Сівілли, якою відкривається четверта частина («Борщів як три не поденькуєш») вказано на зразки такого жаргону в бурсацькому середовищі старих часів та серед простолюду, наведені відповідні приклади зі статті Івана Нечуя-Левицького «Українські гумористи та штукарі». В коментарі до макаронічного бурсацького жаргону, на якому звертаються посли Енея до царя Латина («Енеус ностер магнус панус»; IV, 46 – 47), наводиться аналогічне місце з «Люборацьких» Анатолія Свидницького. Також ширше пояснено рядки: «Гай, гай! ой, дей же його кату!» (І, 7); «…Загримотіла, Кобиляча мов голова» (II, 71); «І що то значить наш Статут» (III, 97) та ін.

Як недоліки цього видання рецензенти справедливо відзначали малу кількість пояснених місць та довільний їх вибір і надто вже скупий характер коментаря. Однак мав значення сам підхід до пояснення тексту. Тут зроблено виходи за межі твору, які напрошувалися, почате коментування поеми на тлі епохи та українського літературного процесу. Але намічена у виданні дорога довгий час лишалася непротореною. Незабаром почалася перша світова війна, за нею – великі революційні потрясіння та економічні розрухи, які не сприяли розвиткові літературознавчої науки.

У виданнях «Енеїди» уже радянської доби певний час не зустрічаємо такого, яке б просунуло вперед справу з коментуванням, хоч потреба в ньому ставала все більш відчутною. Проте кількість видань «Енеїди» зростала, в примітках та передмовах до них, окремих статтях та монографіях літературознавців хоч і в малій кількості, але спорадично нагромаджується матеріал для коментаря.

Серед дослідників, внесок яких у цю справу особливо помітний, треба згадати Іеремію Айзенштока (1900 – 1980). Він почав вивчати спадщину І. Котляревського ще у 20-х роках. У 1928 р. видав «Енеїду» із змістовною передмовою та примітками. Протягом усього життя літературознавець вивчав творчість І. Котляревського та його добу. Останнім словом І. Айзенштока про «Енеїду», певним підсумком його доробку на цій ниві стала передмова та примітки до видання творів Івана Котляревського російською мовою у великій серії «Библиотеки поэта» 1969 р. «Енеїда» тут публікувалася в перекладі Віри Потапової. Як і все, що вийшло з-під пера І. Айзенштока-літературознавця, передмова й примітки позначені високою фаховою культурою і нешаблонністю наукового мислення. Не втрачають свого значення висловлені ще у 20-х роках і розвинуті в його подальших працях спостереження над художніми особливостями поеми, характером відображення в ній людей і побуту, еволюцією стилю від яскраво вираженого бурлескно-травестійного до переплетення цього стилю з усе відчутнішими лірично-сентиментальними та героїчними елементами в останніх трьох частинах.

У 1952 – 1953 роках вийшло «Повне зібрання творів Івана Котляревського» у двох томах, підготовлене Агапієм Шамраєм (1896 – 1952). Це видання стало подією, етапним явищем у всій науці про Котляревського. Перший том відкриває змістовна стаття А. Шамрая «Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського», текст поеми заново підготовлений на належному науковому рівні того часу, подані різночитання та варіанти всіх прижиттєвих видань поеми та списків 1796 й 1799 років (підготовлені Михайлом Михайловичем Новицьким (1892 – 1964). Примітки А. Шамрая до «Енеїди» уже своїм обсягом значно перевищували примітки до всіх попередніх та й наступних видань. Кілька його приміток у заново відредагованому і доповненому вигляді увійшло в наш коментар.

Поряд з «Словарем» самого Івана Котляревського, коментар Агапія Шамрая став основою приміток до всіх наступних видань «Енеїди», в тому числі до «Повного зібрання творів І. П. Котляревського» 1969 р., виданого з нагоди 200-ліття з дня народження письменника (підготовка тексту і примітки Бориса Деркача).

У пропонованому коментарі укладач, спираючись на здобутки попередників, прагнув зробити дальший крок на цьому шляху, допомогти сучасному читачеві проникнути в глибини геніальної травестії. Зовсім не розхожою риторичною фігурою, лише визнанням реального буде застереження, що наш коментар не вичерпує всього багатства «Енеїди» і може не в усьому задовольнити допитливого читача. Але маємо певність, що коментар наблизить до нього далеку від нас епоху, а то й спонукає до самостійних роздумів у правильному і перспективному напрямі.

Список умовних скорочень

Вергілій – Вергілій П. Марон. Енеїда: В 12 кн. – К.: Дніпро, 1972.

Даль – Даль В. Пословицы русского народа. – М., 1957.

К. – взято з «Словаря малороссийских слов, содержащихся в «Энеиде», с русским переводом», доданого І. Котляревським до видань «Енеїди» 1809 і 1842 років.

К. с. – «Киевская старина».

Маркевич – Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. – К., 1860.

Нар. – 3 народних уст.

Номис – Українські приказки, прислів'я і таке інше. (Спорудив М. Номис. – СПб, 1864).

Франко. Приповідки – Галицько-руські народні приповідки: У 3 т. – Львів, 1901 – 1910.

Чубинський – Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский край: В 7 т./ Под ред. П. П. Чубинского. – Спб., 1872 – 1879.

Частина перша

1.

Еней – один з героїв античного міфу про Трою. Син Анхіза, царя міста Дардана в Малій Азії, і богині Венери. Після зруйнування греками Трої поплив, виконуючи волю богів, до Італії і після ряду пригод, що склали зміст «Енеїди» римського поета Публія Вергілія Марона, поклав початок Римській державі.

Троя (або Іліон) – стародавнє місто-держава в Малій Азії, в районі протоки Дарданелли. У кінці XIX ст. німецький археолог Генріх Шліман шляхом розкопок встановив місце, де стояла Троя. Оспіваний в «Іліаді» Гомера похід греків на Трою, здобуття і зруйнування ними міста відбулися у XII ст. до н. е.

Осмалених, як гиря, ланців – троянці вискочили з палаючого рідного міста, тому – осмалені. Гиря, гирявий – коротко острижений, взагалі: негарний, непоказний.

Ланець – гультяй, розбишака. Лайливе слово, неодноразово зустрічається в творах Івана Котляревського. Походить від ландміліція (нім. Diе Lапdmilitiа] -> ландець – >– ланець. Ландміліцією були названі сформовані за указом Петра І від 2 лютого 1713 р. війська з розміщених на території України полків регулярної російської армії і спеціально навербованих солдатів для несення охоронної та сторожової служби (див.: Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. – Спб., 1830. – Т. 5. – С. 13). Пізніше кількість ландміліцейських полків була збільшена. В 1722 р. до ландміліції була зарахована деяка частина українського козацтва. В наступні роки ландміліція не раз переформовувалась, в 1736 р. за поданням генерал-фельдмаршала Мініха була названа Українським міліцейським корпусом і мала в своєму складі двадцять кінних полків. У 1762 р. імператор Петро III