Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

— Цього не може бути, — засперечався Причепа.

— Як-то «не може»?! Та й ми оце тільки від Аксака, — загули радці і, перебиваючи один одного, розповіли про сутичку з печерським архімандритом і з суддею Аксаком.

Уходники збентежено перезирнулися:

— Хм… Що ж його діяти, панове, — почухався Причепа, — коли в цієї монастирської собаки скрізь свої люди?

— Ані чорта не буде: тільки ноги бити, — підхопили радці.

— Стривайте, панове, не відраджуйте їх. Нам відмовив Аксак, мабуть, тому, що наша справа цивільна, а тут наїзд гвалтовий, грабіжництво та душогубство — карна справа. Мабуть, гродський суд буде згідливіший.

— Спробуйте. А ми тут почекаємо, побачимо, як у вас вийде, — підхопили лавники і, розступившись, відпустили побитих.

Цікавість розбирала їх. Вони сіли край дороги і закурили, але чекати довелося недовго. За чверть години з замкової брами посунули майстри, обурено розмахуючи руками, і рушили схилом гори, люті і розпалені.

— Ну, як? — спитав їх Созон.

— Що «ну»?! Хіба з ними звариш кашу!.. Відома річ: магнат за магната, — обурено сплюнув Причепа і тремтячими від люті руками почав набивати люльку.

— От бачите, панове, що ми були праві: нема чого міщанам приятелювати з старостами і панством та піддаватись під старостинський присуд. Бачать вони, що між нами чвари та розбрат — от і нищать кожного поодинці, - напутливо заговорив Ходика.

— Та замовчи вже! І без тебе гидко, — відмахнувся Причепа. — Так його шаблюкою і порубав би на шматки. Ні, цього не можна так залишити. Ви що надумали, панове?

— Та от пан Лазаревич радить їхати до Житомира. Більш нічого не вигадаєш, бо в Києві ніяка судова собака не гавкне проти Плетенецького, дарма що всі вони католики.

Лавники задумливо курили і спльовували на піскувату дорогу.

— А чи не скликати нам братську сходку? — запропонував Онисим Ходкевич. — Бо ж і ви, і ми — такі ж братчики, і всіх нас разом скривджено і ображено. Отже ж, можна було б вчинити спільну справу. Воно й корисніше і більше важить перед людьми. Тут у нас спільна вигода, хоч ви завжди підозрюєте, ніби ми все чинимо вам на збиток, — не міг не з'єхидствувати Ходкевич.

Причепа трохи зніяковів і, відвертаючи очі, буркнув щось невиразне, а інші з радістю вхопилися за пропозицію лавників.

Далі йшли однією щільною купою і палко обмірковували кожну дрібницю. Назустріч здіймалося місто в бронзі і золоті дерев. Потопала в їх кучерявій зибіні зарічна синь — і ось замкнулися над головами шарудливі склепіння лапчастих кленів і каштанів, заливаючи їх сліпучим медом осіннього світла.

Похорон

Перший постріл звів на ноги не тільки Каффу, але й передмістя.

Вже два тижні жило місто чутками й тривогою, бо знали всі, що гуляє морем козацька сила. Одразу знялася метушня, галас. По хатах заблимали вогні. Чиїсь постаті мигтіли по темних вулицях та, подвір'ях. Найбільше злякалися работорговці вірмени і євреї, чекаючи невблаганної помсти козаків. Вони мчали до підміських виноградників, садів, і гаїв або забиралися в льохи, в підземелля та, каменоломні. Вірмени виставляли у вікнах ікони або прибивали до дверей хрести, бо знали, що козаки не чіпають християн.

Всі метушилися, щось ховали, тягли важкі чували та клунки, бігали, гукали одне одного. Плакали перелякані діти, ревли осли, рипіли тачки і вози.

Вільновідпущені теж надзвичайно розхвилювалися. Бажалося якнайшвидше побачити своїх земляків, мабуть, відшукати серед них своїх родичів, друзів або принаймні знайомих і, головне, дізнатися, скільки прийшло байдаків, і чи зможуть вони забрати всіх на батьківщину, і скільки часу пробудуть вони тут. У декого вже й речі були складені і готові до виїзду. Одні помчали до міських брам по новини, другі — до морського берега. Всі метушилися, бігали до сусідів, кликали одне одного, щось тягли або просто юрбилися серед вулиці і уважно прислухалися до стрілянини. Варт було двом-трьом зупинитися, щоб одразу оточила їх купка цікавих, наче залізні ошурки — магніт. Інші надбігали і розштовхували попередніх, пробиваючись до середини, начебто там можна почути найновіші і найцікавіші новини.

Дехто вже витягав з хати величезні тюки свого майна. Червона заграва без слів сповістила міщан, що козаки вже промкнулися до міста. Замовкли гармати, і тільки ледве чутно долинали поодинокі постріли мушкетів.

Жадібні до грошей ділки вже шастали проміж людей:

— Продай хату, козаче. Гроші в дорозі он як потрібні.

— Бери, — щиро зрадів козак. — Тільки гроші давай всі одразу.

— Авжеж. Скільки просиш?

— Та… щоб без торгу, давай п'ять тисяч аспрів.

— Бери тисячу.

— Здурів ти, чи що?! Та мені позавчора вісім давали, а я не згодився.

— Та й я б тоді залюбки вісім дав, а зараз і тисячі забагато. Всі навколо продають. Бери, мовляв, першу-ліпшу.

— От щупаче ненажерливий! — аж сплюнув козак. — Ну й шукай собі дурня!

3 боку міста з'явилося на дорозі кілька чоловіків, і купка, що стояла біля Олениної хати, враз пізнала Панаса і ще двох вантажників-стратенців з підземної в'язниці під цитаделлю. Всі кинулися їм назустріч, почали їх цілувати і розпитувати. Але мовчав Панас і тільки стурбовано дивився навколо.

— Олена? Де моя Олена? — нарешті вимовив він тремтячим голосом.

— Так вона ж ще вчора побігла до Розбійницької бухти до Каракаша по допомогу.

— Ну, а потім? Невже вона не повернулася? — з розпачем допитувався Панас.

Ніхто нічого не знав до пуття. Панас розштовхав цікавих і кинувся до своєї хати. Нікого. Нема навіть собаки Рябка ані циганчати Челебі, що так і залишився в Олени. Нашвидку зв'язав він два клунки речей, відшукав сховані гроші і кинувся до сусідок. Але й жінки, які щось нашвидку прали або пекли собі на дорогу, нічого не сказали йому певного. Панас постояв на вулиці із хвилину і раптом кинувся на стежку до Кара-Дагу, в печерах якого жили розбійники. Серце йому калатало невимовною тривогою. Ослаблий від катувань і довгого ув'язнення, він ішов, зціпивши зуби, перемагав і слабкість і голод і жадібно ковтав на ходу шматок хліба, знайдений в хаті. Чи жива вона, смілива й вірна жінка, і чи встигне він її знайти і повернутися з нею до Каффи до відходу байдаків? Знав Панас закон мусульманський: стратенець, що зірвався з шибениці, або той, чия страта не відбулася в призначений день і час, залишається жити, ніби помилував його сам аллах. Але не знав, чи пристосують цей закон до нього, гяура і бунтівника, який скарав на горло капудана-башу… А до Розбійницької бухти було аж три милі з гаком і стільки ж назад до Каффи.

Він майже біг, а очі марно шукали