Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

— Геть звідси! — гримнув тоді Плетенецький.

Та лавники не слухали; ревли йому у вічі обурено і люто:

— Ми ще побачимо — хто кого!

— Скасуй свої ярмарки!

— Закрий шинки!

— Не шинкуй нам на збиток!

— Тихше, панове! Тихше! — безпорадно кидався Гуторович.

Ніхто не слухав його. Кілька хлопів з дрючками мчали на допомогу слимакам. Прочани й монахи юрбилися на порозі.

— Геть звідси! — ще раз гримнув Плетенецький. — Женіть їх, братіє, в шию!

Монахи і посполиті кинулися на радців і лавників. Вітальня гула від гупання чобіт і вигуків. Стіл хитався, як на хвилях. Поповз по ньому каламар і важке церковне євангеліє у шкіряній оправі. Созон рвався з рук монахів, а вони штовхали його до дверей і важко сопіли йому в обличчя. З брязкотом посипалися шибки, і знадвору враз полізли в рами п'яні і тверезі пики з блискучими, цікавими очима.

— Го-го-го! Отак його! Тягни! — реготали вони.

— Шинкар! Лихвар у каптурі! — волав Балика, хапаючись за одвірок.

— Живолупе нещасний! — підвивав Онисим Ходкевич. — Навіть Аврумка Шмойлович чесніший за тебе!

А кир Єлисей, блідий від люті, кидав уривчасті, різкі накази:

— Геть їх! Замкніть браму! Видати братії двісті шабель і розташувати на торгу для ладу!

В сінях ще чулися тупіт і лайка міщан. Монастирська сторожа розганяла цікавих.

— Ідіть со господом, православні. Не годиться слухати безсоромні словеса.

А тремтячий блідий келійник підмітав у вітальні повибивані шибки…

Не заходячи до ратуші, кинулися міщани до суду, але Ян Аксак, суддя земський, не дозволив вписати до книг протестацію:

— Кир Єлисей чинив за законом: кожен шляхтич має право улаштовувати в своєму маєтку ярмарку і торги, — а печерська оселя має право магнатської маєтності, - гордо знизав плечима Аксак і відкинув свою сиву левову гриву. — І ви ще відповідатимете за бешкет в оселі.

— Як-то, пане сендзя?! Адже ж в королівському декреті і в наших привілеях написано, що право шинкувати і торгувати міцними напоями в межах міста Києва і на шість миль навкруги належить виключно київському міщанству.

— Остільки, оскільки це не суперечить правам шляхетським, бо шляхетський стан має найвищі права в межах Речі Посполитої. Отже, нема чого бруднити дурно земських книг.

— Це, пане сендзя, не за законом, — спалахнув стриманий війт Ходика. — Впишіть протестацію, а там побачимо, хто з нас правий, але відмовляти нам ви теж не маєте права.

Аксак змірив Ходику зневажливим поглядом.

— Хто тут хазяїн? Пан війт чи я? Mенi — судді — краще знати закони, — гордо кинув він, і ніздрі його орлиного носа здригнулися від обурення. — Шукайте іншого суду, але вашої протестанції я не прийму.

— Ух, собако! — Всі вони один за одного, — відсапувалися за дверима радці. — Але що ж тепер, панове, робити?

— Їдьмо до Житомира. Впишемо там протестацію. Вже де-де, а в Житомирі ані кир Єлисей, ані Аксак не зав'яжуть нам язика. Та й тамтешні судді не бояться піти проти них, — порадив Андрій Лазаревич.

Це був відомий і досвідчений прокуратор і крючкодер, Який вже років з тридцять тинявся по судах, тому його порада мала неабияке значення.

— Оце дійсно! Оце здорово придумано! — посипалися вигуки, і радці щільно оточили його.

Галасливою ватагою йшли вони схилом гори, коли з-за повороту виринула купка цехових. Попереду ішов Кузьменко з перев'язаною скривавленими ганчірками головою. Двоє майстрів підтримували його під руки. У одного з них набрякла губа, наче буйна угорська слива, а в другого синів під оком здоровенний синець. За ними йшли підмайстри і майстри з якимись хлопцями в подертих сорочках. Один з них шкандибав, двоє несли руки на перев'язі, а збоку окремо від інших ішов Хома Причепа, і замість вуса чорніла в нього кривава рана.

— Ой, хто це вас отак поцяцькував, панове?! — ахнули радці.

— Були б на нашому місці, мабуть, і ніг би не витягли, — буркнув Причепа, не обертаючись.

— Та ні, справді… Де вас носили чорти? Пиячили, чи що?

— Це у вас, шинкарів, завжди пиятика в голові… На тафі[136] це нас… пограбовано і покалічено, — відвернувся Причепа. — А двоє просто дуба дали.

— На тафі?!! Де? Чого? Коли? — посипалися запитання.

— Чого? Певно, чогось… Це ж ми на клятому кануні вирішили, замість сидіти, склавши руки, податися на Дніпро рибалити. Човни купили, челядь понаймали з підмайстрів та різного гулящого люду та у гирлі Десни станом уходницьким стали. Місце тихе та рибне. 3аводі там, плеса… Щодня повні неводи витягали, а іноді й двічі на день.

— Чого ж ви мені нічого не сказали? — урвав риботорговець Балабуха. — Та я б весь ваш улов купував би гуртом.

— Стривай, братику. Не в тому річ… Лізеш з уловом, як гедзь до коняки, — роздратовано відмахнувся Причепа. — Так от, солили ми ту рибу, в’ялили, курили. Сорок дві діжки виповнили, як ось де не взялися грабіжники…

— Монастиря Печерського підданці, з села Oсокорів, — вкинув рудий Кузьменко.

— А озброїв їх і підбурив Юрко Семенович, управитель Печерський, настановлений архімандритом Плетенецьким, щоб йому першою рибою подавитися, — сплюнув Причепа. — Ми ще спали. Ще й на світ не благословилося. Одні — на нас, а інші — на човни та за діжки, та за барила… Я як схопився, думав — татари. «Гвалт! Рятуйте!» Та за шаблюку. А вони — на нас з дрючками. Ух, і бійка ж була!.. Тільки от лихо: наш брат, швець, не дуже щоб шаблею… Це тільки я такий, що на цьому зуби з'їв… Та й битися у тісноті незручно: ані тобі, розмахнутися, ані рубонути як слід, бо ж своїх зачепиш… А вони, бісові діти, на нас гуртом, як вовки на коняку.

— І добра скільки забрали, — скрипнув зубами Кузьменко. — Човнів два великих та двойко менших. Та невід новий з підшивками, та другий, яким ще Савчин дід торік рибалив. Та свіжої риби три пуди було. Та в'яленої кіп шістдесят, та солоної… Старого майстра нашого ломакою до смерті забили та парубка-уходника…

— Ах, він собака! — сплеснув у долоні Ходкевич. — Мало, що з торбами пускає людей, — вже й наїзди з грабіжництвом та душогубством почав робити.

— Авжеж. Чим не Стефан Потоцький, — обурено вкинув Созон Балика, вперше щиро співчуваючи Причепі.

— А тепер — челядь уходницька, з гулящого люду наймана, порозбігалася і найми позаносила, — вів далі Кузьменко, темніючи від люті. — От і живи на білому світі, як знаєш…

Радці і лавники були обурені.

— Куди ж ви тепер? — спитав хтось.

— Та до замка ж! Тра вписати протестацію та по возного.

— Впишете! — насмішкувато свиснув Балика. — З цих cyдiв, як лика зі скель. Не приймуть