Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

— Рятуйте! — крикнула несамовитим голосом тітонька Настасія. — Падаю!

Емілія не стала говорити третю умову. Наблизилася до даху, схопила гранати і тор-рох! — кинула їх простісінько в гущу звіриної банди. Гранати, влучивши в ціль, розбилися, і з них вилетів цілий рій найстрашніших ос, з родини касунунга.

Що це була за сцена! Оси жалили в морди, в очі, у вуха… Ягуари, гірари, «лісові щенята» з дикими зойками кидалися врозтіч. За кілька хвилин і двір, і садок, і вся околиця були зовсім очищені від усякої звірини.

І вчасно: тітонька Настасія була вже на землі…

— Хай живе Емілія! Хай живе найрозумніша лялька у світі! — кричали всі безтямно.

Розділ сьомий

Емілія розгортає шалену діяльність

Після цієї пригоди Педріньйо почав достоту марити полюванням. Бразільських звірів йому вже. було замало…

— Бабусю, ну що це таке, в Бразілії нема ні левів, ні тигрів, ні носорогів! — казав він з докором, начебто донна Бента була в цьому винна. — От в Африці ж вони є… Давай, бабусю, продамо будинок і поїдемо мандрувати, га? Як, мабуть, цікаво полювати на левів… А тут, крім ягуара, які живуть хижаки? Майже ніяких немає. Тільки пака, олень і тапір — бідолашні травоїди, які людей бояться. От якби мені з носорогом зустрітися, я б з ним помірявся силами!

Донна Бента жахалася, слухаючи ці розмови. Вона багато читала про звірів, що живуть у лісах Африки, і знала, що нема нікого лютішого і шаленішого від носорога. Бідна стара сеньйора холонула з ніг до голови від самої думки про те, з якою силою можна битися таким рогом.

— Ви тільки подумайте, Настасіє, до чого доходить Педріньйо, — казала вона. — Хоче полювати на носорога… Не знаю, в кого він вдався. Ні за його батьком, ні за дідом нічого такого не помічалося…

Тітонька Настасія хрестилася. Вона не знала, який такий носоріг, ніколи його не бачила ні в кіно, ні вві сні. Та саме слово було страшне. «Носоріг, хай бог милує!»

— І найгірше те, — ремствувала донна Бента, — що коли ці діти щось втовкмачать, то вони вже обов’язково доб’ються тим, що вони і насправді спіймають якогось носорога, от побачите.

Так воно і сталсося. Це здається казкою, байкою, вигадкою, а проте це щира правда: внуки донни Бенти спіймали справжнього носорога! Як саме? Зачекайте, не все зразу…

Невдовзі після нападу ягуарів до Ріо-де-Жанейро приїхав цирк. Та ще який цирк! Там такого багато було: шість левів, три жирафи, чотири тигри, зебри, гієни, тюлені, пантери, кенгуру, удави і… величезний носоріг. Коли Педріньйо прочитав в газеті повідомлення про таку разючу подію, він зовсім позбувся спокою. Негайно треба їхати в Ріо, не гаючи жодної хвилини, поки звірі не поїхали… Він навіть написав листа мамі, донні Тоніці, просив прислати гроші на дорогу. Проте раніше ніж від мами надійшла відповідь, в Ріо сталася сенсація: якось уночі, коли завивала буря, носоріг виламав залізні прути своєї клітки і втік. Утік за місто, в ліси Тижукі, дальший напрямок невідомий.

Ця подія сколихнула всю Бразілію. Газети ні про що інше не писали. Навіть один державний переворот, призначений на кінець тижня, було відкладено: змовники так зацікавилися носорогом, що вирішили дати спокій ворожій партії, що мало, зрештою, відрізнялася від їхньої власної.

«НОСОРІГ ЗАГЛИБЛЮЄТЬСЯ В БРАЗІЛЬСЬКІ ХАЩІ» — під таким заголовком, складеним великим шрифтом, сенсаційне повідомлення з’явилось у всіх газетах. Протягом цілого місяця тільки й було розмов про збіглого носорога. На розшуки тварини було кинуто цілі загони шпигунів і поліцаїв. Найдосвідченіші шпиги Ріо-де-Жанейро докладали всю свою спритність і будували плани «кампанії», мудріші один за одного. Поліція залишила всі чергові справи і в повному складі віддалася новому спортові — полюванню на таємниче чудовисько.

Та де воно, чудовисько? В диких хащах ріки Амазонки? У незайманих лісах штату Еспіріту Санту? Ніхто не знав. З усіх кінців країни дощем лилися телеграми від «людей, що натрапили на слід». З міста Манауса писали: «В лісі на віддаленні дев’яти з половиною миль від міста, в бамбукових заростях, помічено чудовисько чорного кольору, яке, мабуть, є носорогом. Пришліть підмогу».

П’ятеро шпигів і сила поліцаїв було негайно відряджено літаком у зазначений район розслідувати. Розслідування показало, що поміченим чудовиськом була чорна корова, яка заплуталася серед кількох бамбукових дерев.

Друга така ж телеграма надійшла з міста Кошоейру в штаті Еспіріту Санту: «В районі навколишніх лісів чутно завивання, що йде явно не від ягуара чи іншої тварини, відомої у нас. Пришліть термінову підмогу…»

Літак з шпигами негайно злетів у повітря. Розслідування показало: «завивала» папуга, що втекла з зоологічного саду, де навчилася наслідувати голоси всіх тварин.

Де подівся носоріг? Це запитання багато хто ставив собі вранці, встаючи з ліжка, і ввечері, лягаючи в ліжко. Де, насправді, міг сховатися цей страшенний звір?

Ні у кого не було матеріалу для відповіді на це запитання. Ні у кого, крім… Емілії! Так, так, ви правильно прочитали. Та ні, ви не помилилися, саме так: лялька з Ордену Жовтого Дятла знала, де перебуває чудовисько!

Як це сталося? Дуже просто. Утікши під час грози з клітки і попрямувавши в ліси Тижукі, носоріг побрів світ за очі і так швидко тюпав усе вперед, усе вперед, аж поки опинився, вже над ранок, у лісових заростях поблизу Будиночка Жовтого Дятла. Місце йому сподобалося, і він надумав залишитися тут попастися, поласувати соковитими травами, що так буйно розрослися.

Лісові мешканці переполошилися. Капібара, що може жити як на суходолі, так і у воді, кинулася в ріку і боялася ніс угору висунути. Ягуари розбіглися. Мавпи видряпалися на найвищі дерева. Ніхто з звірів не розумів, хто такии цей зайда і чому він такий чудний. Побачивши, яке в лісі склалося становище, Еміліїні жуки вирішили, що треба все довести до її відома.

Розшукали ляльку.

— В лісі,— сказав жук.

— З’явився, — сказала жучиха.

— Звір, — сказав жук.

— Зовсім, — сказала жучиха.

— Невідомий, — сказали жук і жучиха разом, бо дуже хвилювалися.

— Великий? — запитала лялька.

— З маленьку сільську хату, — відповіли жук і жучиха знову разом.

Емілія спочатку подумала, що це, мабуть, якийсь бик, що відбився від череди, та за описом близнюків виходило, що ні, не бик. І раптом вона збагнула.

— Послухайте, цей звір чорний?

— Чорний.

— Шкіра в зморшках?

— У зморшках.

— Ріг на носі є?

— Є.

— Він їсть людей?

— Ні, він їсть траву й листя.

Емілія підперла рукою підборіддя і поринула у роздуми. Поступово пригадавши все, що чула від Педріньйо про втеклого із цирку