Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

по щирості, то тітонька Настасія відмовилася від хідлів, власне, тому, що не дуже вірила в напад ягуарів. «Ці діти все вигадують, — думала вона. — Пустуни, гарячі голови, ось і лякають людей літніх. Справді-бо…»

Донна Бента також спочатку не повірила, та пригадавши всі випадки, що траплялись останнім часом, почала сумніватися.

— Та куди там, сеньйоро! — наполягала негритянка. — Де це видано, щоб ягуари, та ще цілою бандою, проти людей йшли і на житло нападали? Скоро сімдесят років живу на світі, а такого ні сном ні духом не відала.

— Це правда. Та згадайте, Настасіє, хіба ви коли-небудь чули, щоб лялька вміла розмовляти? А ось вам Емілія…

— Так то воно так… — сказала тітонька Настасія і похитала головою.

— А якщо ягуари все ж прийдуть, то як же ви без хідлів, га?

— Як я? — повторила тітонька Настасія і почухала голову. — А я не знаю. Ранок покаже…

Перед сном Педріньйо сказав сестрі:

— Якщо завтра вранці постукають у двері, ти зразу не відчиняй, а спочатку подивися. А то подумаєш, що це Кандока прийшла гратися чи дядько Теодоріко до бабусі, а то ягуар. І якщо Кандока, впусти її і негайно двері на засувку: коли вовк за Червоною Шапочкою ішов, то також не зразу було видно…

Вночі кожен бачив уві сні принаймні одного ягуара. Тільки Емілія спала безтурботно і посміхалася…

На другий день усі прокинулися раніше ніж звичайно і ранкову каву пили якось поспіхом. Доївши солодку кукурудзяну кашу, Педріньйо повісив графа на найвищу гілку найближчого дерева і дав йому бінокль донни Бенти — стежити за дорогою. Проте благородний сеньйор звик прокидатися пізно, годині о десятій. Тому він любесенько ліг на своїй гілочці, вважаючи, що раніше десятої ягуари навряд чи прийдуть. І він тут же заснув, і тому не міг попередити, що прийшли ягуари. А тим часом вони були вже зовсім близько… Хто помітив їхнє наближення? Ну хто ж, як не Емілія! У неї був нюх, як у мисливського собаки.

— Трошки пахне ягуаром… — раптом сказала вона.

Під впливом Емілії чи тому, що справді в повітрі відчувався якийсь незвичайний запах, але всі, як тільки підняли носи і принюхалися, то переконалися: справді, пахне ягуаром, і навіть не трошки, а досить-таки міцно. Що ж граф? Педріньйо побіг до «вартового дерева» і крикнув:

— Оголошуй-бо, ледацюго! Хіба не бачиш, що ягуари вже йдуть?

Бідолашний вчений скрикнув, прокинувся і схопився за бінокль. Та спросоння не розібрався і глянув з протилежного боку, тому побачив ягуарів маленьких-маленьких і дуже далеко.

— Ідуть, так, — сказав він, — але так далеко і такі малесенькі, що, поки вони виростуть і наблизяться, мине достатньо часу, щоб…

Він не доказав, тому що оступився, сковзнув з гілки і гепнувся на землю сторч головою.

Проте піднімати графа вже не було часу, хоча попав він просто в грязюку головою і стирчав ногами догори… Часу вистачило тільки на те, щоб негайно стати на хідлі. Метушня… Кожен шукає свої хідлі… лізе нагору… Не минуло й трьох хвилин, як на дворі не залишилося нікого, крім якихось дивовижних звірів на довжелезних ногах.

А тітонька Настасія? Вона залишилася внизу і, звичайно ж, хрестилася часто-часто… Хоча вона не вірила в атаку ягуарів, та все ж… Начебто і справді пахне чимось дивним…

І несподівано: «Няв-няв!» — страхітливе нявчання пролунало над дворам, над садком, над лукою… Це ягуарова вдова подала гасло. І відразу ж розсунулися гілки всіх кущів, і в зелені листя виникли морди: морди ягуарів, морди гірар, морди ягуарунді, морди вовків і лисиць— «лісових щенят»… І все це блискало очима і вищиряло зуби.

Аж тоді бідна негритянка збагнула, що помилилася. Вона кинулася до хідлів, що стояли біля стіни, та виявилося, що там лише одна, другу спохвату десь заділи. Що робити? І тут, забувши про свій ревматизм, старенька злізла по стіні, як досвідчений пожежник, і забралася на край даху.

І вчасно: ягуарова рідня була вже на дворі…

Спочатку нападники піймалися на гачок — штука, вигадана Педріньйо, здавалося, вдалася. Чотириногі рідко дивляться вгору, а власники хідлів принишкли, тому звірам на думку не спало, що там, над цими голими, тонкими бамбуковими стовбурами, хтось є.

Ягуарунді пішла в будинок, все оглянула‘і обнюхала, нікого не знайшла і повернулася до своїх зовсім збентежена.

— Втекли, боягузи! — завила, гнівно блиснувши очима, ягуарова вдова. — Хтось їх попередив, і вони дременули…

Тут Емілія плюнула їй просто в ніс. Вдова глянула вгору і посміхнулась, облизуючись.

— Наш сніданок не втік, ні! — замуркотіла вона, дуже задоволена. — Он там усі страви на рожнах…

Вся ягуарова рідня подивилась вгору, і у всіх слина покотилася. Адже вони вчора навмисне нічого не їли, щоб не псувати апетиту, а тут такі ласощі: хлопчик, дівчинка, порося, лялька, баба біла, баба чорна… розкіш!

— Чудовий сніданок! — промуркотіла гірара.

— Справжній бенкет!

Так, але як цей сніданок з’їсти, якщо його не дістати? Вдова, дуже міцна і спритна, спробувала підстрибнути. Зробила три-чотири зразкових стрибки, — мабуть, їй ніколи в житті не доводилося стрибати так пружно і гарно, — але даремно. Хідлі були завбільшки чотири метри, а найбільша висота вдовиного стрибка досягала трьох метрів дев’яноста п’яти сантиметрів.

— Стрибок не підходить, — сказала вона, — треба придумати щось інше. Думайте.

Звірі почали думати.

— Я придумав! — прогавкало одне талановите «лісове щеня». — Вони не можуть усе життя на палицях стовбичити. Захочуть їсти і зійдуть на землю. Моя думка така, що треба тут сидіти, поки вони спустяться вниз.

— Воно то так, — буркнула вдова, — вона була дурнувата, — та якщо вони захочуть їсти, то й ми захочемо. Що ж робити?

— Установимо чергування, — поклало «лісове щеня». — Половина банди піде полювати, а друга половина залишиться на варті. Так ми зможемо тут усе життя просидіти, якщо треба буде.

— Хіба я не казала? — прошепотіла там, нагорі, донна Бента. — Тепер ми загинули.

Становище було скрутне… Всі втомилися, а у тітоньки Настасії затерпли ноги, і вона дуже турбувалася, що сьогодні ще кімнати не прибирала і нічого варити не поставила…

— Більше не можу, — раптом крикнула вона, — я вже на самий край даху сповзла, зараз упаду…

— Бачили! — замурчала внизу ягуарова вдова і облизнулася. — Наш бенкет починається з солодкого: палений цукор каже, що більше не може і зараз упаде…

— Еміліє! — крикнув Педріньйо. — Ну що ж ти? Де твої гранати? Кидай же!

Практична лялька постаралася використати своє становище.

— Гаразд, кину. Але з трьома умовами.

— Кажи скоріше!

— Перша: щоб усі визнали, що в Ордені Жовтого Дятла я найрозумніша. Друга: щоб донна Бента дала мені поливальницю, зелену,