Монтейру Лобату - Орден Жовтого Дятла

— Це він! — скрикнула вона голосно.

— Хто — він? — поцікавилися жуки.

— Він! — повторила Емілія, зробивши таке страшне лице, що жуки затремтіли. — Він — це ВІН, зрозуміло?

Емілії було ліньки пояснювати жукам, що таке носоріг. Тому вона обмежилася тим, що зробила страшне лице і повторила хрипким шепотом:

— ВІН!

Жуки попадали непритомні.

— Як ти вважаєш, Педріньйо, скільки коштує у нас в Бразілії носоріг? Як ти гадаєш?

Педріньйо образився: безглуздіше запитання годі було й придумати.

— То ти не дала мені читати газету, щоб сказати ще одну дурницю? Так? Ось що… З’їж банан і полічи мавп. Ясно?

— Не знаєш, — ущипливо посміхнулася Емілія, — навіть приблизно… Ну що ж, хлопчикові, який ніколи не виїжджав з Бразілії і навіть не був у Ріо, це простимо…

— Нісенітниця! — запалився Педріньйо. — Зовсім ні до чого виїжджати… Можна і так відповісти.

— То відповідай.

— Ну, дорого коштує. Бабуся каже, що рідкісні речі коштують дорого. Там, де багато носорогів, він, напевно, не дорожче корови чи бика. Коли б у мене були гроші…

— Але в тебе грошей нема. Міняємося: даєш новий візок — одержуєш носорога. Згода?

Педріньйо навіть не здивувала ця пропозиція, тому що думки його зразу звернулися до візка. Цей новий візок подарував Педріньйо тесляр, який недавно лагодив у них підлогу. Він кілька днів лагодив, Педріньйо з ним дуже подружив, і тесляр зробив йому візок. Педріньйо цінив цей візок більше, ніж усі королівські золочені карети, бо вони були королівські, а візок був його власний. Та носоріг — це носоріг…

— Я згоден, — сказав Педріньйо.

І тільки аж тепер догадався здивуватися:

— Та звідки ти візьмеш носорога, Еміліє?

— З лісу. Мої близнюки просто молодці. Все, що в лісі трапляється, розповідають мені. Вони розповіли, що з’явився новий звір з рогом на носі, і я зразу догадалася, що це носоріг…

У Педріньйо шалено закалатало серце. Носоріг! Справжній носоріг! Чудасія!..

— Та що ми з ним робитимемо, — сказав він. — Повернемо циркові?

— Я думаю, треба його прийняти в Орден Жовтого Дятла, — сказала Емілія. — Носорога нам дуже бракує.

— Що ти кажеш, Еміліє, це ж неможливо! Носоріг — дикий, лютий і незручний. Він такий великий, що ніде не вміститься. І потім, бабуся з тітонькою Настасією помруть з переляку. Якщо ми приведемо носорога в садок, то вони зачиняться в будинку і ніколи не вийдуть… А якщо в будинок… Ну подумай сама: наприклад, бабуся на веранді розповідає казку чи щось там з історії з географією, і раптом входить носоріг, послухати… Та він і на веранду не влізе…

Сперечатися з Емілією було даремно, та й ніколи. Треба було діяти. Поспіхом зібрали членів Ордену Жовтого Дятла (не всіх: Рабіко не знайшли, він, певно, що-небудь десь їв) і на чолі з Емілією вирушили шукати жуків-близнюків. Їх знайшли напівнепритомних.

— Де носоріг? — запитав Педріньйо у близнюків, не давши їм опам’ятатися.

Ще не зовсім отямившись і зовсім не уявляючи собі, що таке «носоріг», бідолашні жуки тупо дивилися на Педріньйо. Емілія втрутилася в розмову і сказала, що тільки вона може порозумітися з цими комахами.

— Послухайте, — звернулася вона до близнюків, — ми хочемо знати, де зараз ВІН.

Жуки отямились і сказали, що ВІН у бамбукових заростях. Діставши точні вказівки, Педріньйо, Емілія і Кирпа пішли до лісу.

За півгодини подорожі вони дійшли до того місця, де ліс ставав дедалі обрідкуватіший і звідки відкривалася велика галявина; край неї росло те саме старе фігове дерево, під яким звірі збиралися на раду, а по той бік починалися бамбукові зарості. Носорога чогось не було видно.

— Он там величезний чорний камінь, — сказала Кирпа, вказуючи на якусь брилу з округлою поверхнею, що виступала з високої трави. — Давайте зліземо нагору, може, звідти побачимо це чудовисько.

Всі побігли до округлого каменя, злізли нагору і потали роздивлятися на всі боки; ні, поміж деревами нічого не було.

— Еміліє, — засмутився Педріньйо, — ніякого носорога тут нема. Жодної тіні носорога. Даремно ти так вихваляла своїх близнюків: «мої жуки, мої жуки» — шахраї вони, а не жуки! їм треба всі лапки обірвати. На твоєму місці я б…

Педріньйо не зміг договорити, що він зробив би на місці Емілії: камінь заворушився! Таж це був зовсім і не камінь — це був сам носоріг, що приліг тут відпочити!..

Ну, як уся компанія стрибала вниз, можете собі уявити самі. Шкода, що не було кінооператора, — такий стрибок варто відбити на екрані як найшвидший і найспритні-ший у світі стрибок. Але носоріг був вайлуватий, тому, поки він підводився, наші мисливці встигли злізти на найвищу гілку старого фігового дерева і звідти могли спостерігати дивовижного звіра, не наражаючи себе на небезпеку.

— Справді,— сказав Педріньйо, — він з свого сідала міг дуже добре розглянути чудовисько, — справжній носоріг, чудовий зразок. Погляньте, який величезний ріг на голові! А шкура — як панцир…

— Я гадаю, треба надіслати телеграму в Ріо-де-Жанейро, — сказала Кирпа, — повідомити тамошні власті, що носоріг знайшовся. Як ти вважаєш, Еміліє?

Емілія зморщила чоло: це означало, що в її голові дозрівала «геніальна думка».

— Я вважаю, — відповіла вона, — що ніякої телеграми надсилати не треба і взагалі нікому нічого не можна казати. Інакше зразу ж натовпиться до нас у будинок ціла юрма дорослих, і тоді все загинуло. Дорослі завжди все псують. Не терплю дорослих!

Педріньйо замислився: так, воно б краще без дорослих, але справа особлива, по щирості сказати, серйозна справа, отож доведеться просити допомоги в дорослих, іншого виходу нема. У кожному разі, бабусі сказати треба: будинок зрештою бабусин, і якщо туди прийде хтось без дозволу… тим більше носоріг… Було вирішено розповісти донні Бенті про незвичайну пригоду.

Так, але як зійти з дерева, коли тут ця рогата небезпека? Носоріг стояв спокійно, нічим не виявляючи наміру йти звідси. Він ламав гілки навколишніх кущів і жував соковите листя мирно і статечно, немов яремний віл…

Становище врятувала Емілія.

— Ну, ось що, — сказала вона, — не можна пішки, то підемо порошком. У мене в кишені фартуха є трошки порошку пирлімпимпиму. Якщо він не видихнувся, то допоможе нам дістатися додому.

Педріньйо був вражений: порошок пирлімпимпим у Емілії? Та звідки? Вкрала, чи що?

— Нічого я не вкрала, — запротестувала Емілія, вгадавши думки Педріньйо, — просто, коли ми залишали Країну Байок і ти мені дав цього порошку, я використала тільки половину, а половину сховала про всяк випадок. Ось саме він і придасться.

Всі страшенно зраділи. До будинку недалеко, отож порошку Емілії цілком вистачить, щоб відвести додому всіх трьох.

Так і сталося… Опам’ятавшись у дворі