Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

Зв'язковий Козел вів чоту до призначеного місця. Перехід відбувався польовими доріжками, але ніч була дуже темна, й із поведінки Козла помічалося, що він не має цілковитої певности щодо напряму, Військова карта тут не допомагала, бо на ній не були позначені лани жита й вузькі межі. Направо у віддалі кількох кілометрів маячила заграва освітленого Перемишля, який на протязі кількох останніх років пережив кількох окупантів, і кожний із них мав до старовинного княжого міста однакові претензії. Здалеку доносився гуркіт пролітаючих потягів і виття льокомотивних сирен. А довкруги темні села, попри які проходили повстанці, їхніх мешканців переселили й розсипали по території колишньої Німеччини, яка після війни була прилучена до комуністичної Польщі.

Акція мала розпочатися через п'ять хвилин. Зв'язковий Козел вів чоту приспішеним кроком, але непевно. Звертав то вліво, то вправо. Всі бачили, що він зблудив. Уже надійшов призначений для акції час, а ніякого присілка й поблизу не було. Аж раптом поміж деревами з'явилися якісь світла.

- Бігом! - скомандував чотовий.

За кільканадцять секунд здивована чота опинилася під якимсь високим муром, їх пізнав зв'язковий Козел і сказав, що це військові кошари в місті Журавиці. Чота відступила яких сто кроків назад, і почалася дискусія над тим, що робити. Адже ж цілий курінь чекав на початок акції, а чота знаходилася на віддалі майже трьох кілометрів від призначеного їй місця.

- Биймо по кошарах, - запропонував Чумак, і кулеметники вже поставили кулемети на становища.

- Вогонь! - наказав чотовий.

Смик перевісив свого кулемета через рамено й навстояка сипав серії по мурах. Сік по кошарах хвилин із п'ять, а потім чота відійшла в ту сторону, де вже горіли села…

В кошарах зчинилася велика паніка, полетіли в темряву неба ракети й тисячі куль.

Чота долучилася до своєї сотні між палаючими хатами, де ще не було ні чужого населення, ані ворожого війська. Сотня спалила одне село, а потім перейшла до Мацькович. І коли вже горіли перші стріхи, зв'язковий Козел раптом побіг до своєї хати й задиханий зупинився на подвір'ї. Хата була порожня, двері повідчинювані, вікна вибиті, а на дворі лежав стіл, що мав тільки три ноги. Козел побіг до стодоли, яка разом із стайнею була під одним дахом, а трохи осторонь стояла мурована з каміння пивниця. Не застав нікого й тут - побачив тільки порожнечу й руїну. Зупинившись біля стодоли, задумався. Перед очима замиготіли далекі, незабутні картини… Мати втирає запаскою сльози, а батько, міцний і суворий, говорить їй із докором: «Перестань, стара…». Пригадалися брат і братова, які також жили в цій хаті, сестра, що завжди приїжджала на вакації з Ярославської гімназії, і побачив навіть себе, запрягаючого коні до плуга… Які дорогі й болючі спомини!…

В довкільних селах і в Журавиці все горіло. Палахкотів по стріхах вогонь, стелилася хмара диму, а Козел був байдужий до всього. Голова йшла обертом, і сам він почувався ніби п'яним. Спершись однією ногою на дошки порізаного стовбура під стодолою, почав прикурювати цигарку, а потім відрухово підніс до стріхи сірник. Солома загорілася, і за хвилину сильний вогонь примусив його відступити. Побіг до хати, але її підпалити не міг, бо була під бляхою. Тоді вбіг до середини, похапцем скинув усі меблі на купу, підклав під них сінник і підпалив. Тоді метнувся до сусідньої хати й підпалив її також.

До Чумака підійшов стрілець Зенко й запитав:

- Друже командир! Чи не бачили ви стрільця Козла?

- Ні. А в чому справа?

- Він родом із цього села, і я хотів би його побачити.

- А де його хата? - спитав Чумак.

- В середині села.

- То ходімо туди, - стрепенувся Чумак, й обидва побігли. Може ніхто краще від Чумака не розумів зараз друзів Козла й Зенка, бо подібну історію сам пережив у своєму селі і її не забуде до смерти.

Повстанці пройшли мимо багатьох хат й опинилися біля кількох, які горіли. Біля однієї з них побачили друга Козла, й він, уздрівши прибулих, сказав із силуваною усмішкою:

- Знаєте, я спалив татову і стрийкову хати… Відвернув лице від друзів, неначе хотів щось скрити, але сильний вогонь палаючої хати освітив його й виявив, що старий, загартований партизан може заплакати також.

Чумак хотів покласти край цим переживанням і сказав:

- Друзі, ходімо до свого відділу!

Козел на мить завагався, а потім промовив глухим голосом:

- Тут є ще одна хата. Вона недалеко.

Всі троє пішли скорою ходою, але не встигли проминути й кількох хат, як Козел вказав рукою: - Це тут.

За хвилину Козел уже підпалив стріху, й вона спалахнула яскравим полум'ям. Друзі стали під якимись корчами, спостерігаючи як вогонь охоплював хату все більше й більше. Раптом Козел зітхнув і торкнувся рукою гілля.

- Дивіться, - заговорив сумно, - з корчів цього бузка я не раз виламував китиці пишних квітів і приносив їй, але вона ніколи не догадалася, що ці квіти з її городу.

- Де ж дівчина зараз? - співчутливо запитав Чумак.

- Не знаю. Останній раз я бачив її в Динові в 43-му році.

- В Динові? - здивувався Чумак. - А як вона називалася?

- Ганнуся.

- Чи не працювала секретаркою в кооперативі?

- Так, - у свою чергу здивувався Козел. - А звідки ви знаєте?

- Друже Козел, я її дуже добре знаю, навіть танцював із нею, і ви можете бути горді за цю дівчину. Правдоподібно, вона виїхала на еміграцію з директором Дзюбановським.

Решта сотні вже минула палаючу хату Козла, й усі разом пішли далі. Хтось розказував, що досі лише два поселенці спровадилися до села. Вже хотіли скеровуватися на збірний пункт, як раптом почувся якийсь звук, аж земля задудніла. Розляглося іржання коня, й повстанці насторожилися. Невже ворожа патруля?… Затиснули в руках зброю, готові на все.

Поміж палаючі хати вбіг великий расовий чорний кінь. Буйна грива, крутий і грубий карк, порода чистокровного араба, рід перегонового коня, тільки трохи затовстий. Злякавшись вогню, він здибився й голосно заіржав. Добре вигадуваний огер виглядав дуже небезпечно. За собою тягнув грубий довгий шнур, щоразу підносився на задні ноги й іржав наче скажений. Зауваживши цей шнур, Чумак скочив і вхопив його в руки. Кінь почув, що хтось хоче його затримати, хвицнув задніми ногами й почав утікати. В той час уже три повстанці держали шнур, але кінь потягнув їх за собою, наче горобчиків. У недалекій загороді він зупинився. До шнура підбігло ще трьох друзів,