Стівен Кінг - Країна розваг

була воля Господа. А мама сказала, що він бреше, так само, як тоді, коли він заявив, що моя МДД — це насамперед кара Господня. Вона сказала, що я просто сильний маленький сучий син і Господь тут ні до чого. І повісила слухавку.

Майк міг чути розмову матері на її боці лінії, та вже напевно не на дідовому, і я дуже сумнівався, що мати йому щось розказувала. Але також я не думав, що він вигадує. Я зловив себе на думці, що хочу, щоб Енні затрималася в будинку якнайдовше. То було щось принципово інше, ніж слухати Мадам Фортуну. Я вважав (і досі вважаю, після всіх цих років), що в неї були невеличкі екстрасенсорні здібності, підсилені проникливим розумінням людської натури й запаковані в блискучу карнавальну хрінь. Майкове бачення було прозорішим. Простішим. Чистішим. То було не те саме, що побачити примару Лінди Ґрей, але щось близьке, розумієте? Ніби до іншого світу доторкнутися.

— Мама казала, що більше ніколи сюди не повернеться. І ось ми тут. Тому, що я хотів на пляж і хотів запускати повітряного змія, а ще тому, що я не доживу до дванадцяти. Про двадцять я взагалі мовчу. Це через запалення легенів, розумієте? Я приймаю стероїди, вони допомагають, але пневмонія у поєднанні з МДД безповоротно спаскудила нахрін мені легені й серце.

Він глянув на мене з дитячим викликом: хотів побачити, як я відреагую на міцне слівце. Я, звісно, не відреагував. Мій розум був надто зайнятий, перетравлюючи зміст слів, щоб зважати на їх добирання.

— Отже, — сказав я. — Я так розумію, ти маєш на увазі, що зайвий фруктовий коктейль не допоможе.

Майк закинув голову назад і розсміявся. Та сміх перейшов у найгірший за весь ранок напад кашлю. Стривожившись, я підійшов до нього й постукав по спині… але обережно. Відчуття було таке, що під долонею нема нічого, крім курчачих кісточок. Майло гавкнув і поклав лапи на Майкову знищену хворобою ногу.

На столі стояло два графини: один з водою, другий — зі свіжим помаранчевим соком. Майк показав на воду, і я налив йому півсклянки. А коли спробував притримати йому склянку, він зиркнув на мене роздратовано (хоч кашель і досі його мучив) і взяв сам. Трохи пролив на сорочку, але більша частина води потрапила в горло, і кашель припинився.

— Цей раз було погано, — пожалівся Майк, потираючи долонею груди. — Серце калатає, як дурне. Тільки мамі не кажіть.

— Господи, малий! Наче вона не знає?

— Вона знає забагато, от що я думаю. Вона знає, що мені лишилося зо три хороші місяці, а далі чотири-п’ять дуже поганих. Типу весь час у ліжку, ні на що не здатний, крім як смоктати кисень і дивитися «Військово-польовий шпиталь» та «Жирного Альберта». Єдине питання в тому, чи дозволить вона бабусі й дідусю Росам приїхати на похорон. — Він зайшовся таким сильним кашлем, що очі зволожились, та я зробив би помилку, якби прийняв це за сльози. Хлопчик був похмурий, але тримався добре. Минулого вечора, коли повітряний змій злетів угору і Майк відчув, як натягується мотузка, він видавався молодшим за свій вік. Тепер я став свідком того, як він силкується здаватись набагато старшим. Найстрашніше було те, що йому це добре вдавалося. Він зустрівся зі мною поглядом. Подивився пильно. — Вона знає. Просто не знає, що я знаю.

Грюкнули задні двері. Ми подивилися в той бік і побачили, що Енні перетинає патіо і прямує до помосту.

— Майку, а навіщо мені це знати?

Він похитав головою.

— Гадки не маю. Але з мамою про це не говоріть, добре? Її це тільки засмутить. Я все, що в неї є. — Останні слова він промовив з гордістю, але і з похмурим реалізмом також.

— Гаразд.

— О, і ще одне. Мало не забув. — Він скоса позирнув на неї, побачив, що вона ще дійшла тільки до половини доріжки, і повернувся обличчям до мене. — Воно не біле.

— Що не біле?

Вигляд у Майка Роса був спантеличений.

— Без поняття. Коли я прокинувся сьогодні вранці, то згадав, що ви прийдете на смузі, й у голову стрілило це. Я подумав, що ви маєте знати.

Підійшла Енні. Вона налила міні-смузі в склянку для соку. Вінчала напій одна-єдина полуничка.

— Ням! — сказав Майк. — Спасибі, мам!

— На здоров’я, сонечко.

Вона уважно подивилася на його мокру сорочку, проте нічого не сказала. А коли спитала, чи не хочу я ще соку, Майк мені підморгнув. Я сказав, що це було би просто чудово. Поки вона наливала, Майк згодував Майло дві столові ложки смузі з гіркою.

Енні повернулася до сина і побачила, що склянка смузі вже напівпорожня.

— Ого, а ти справді був голодний.

— Я ж казав.

— А про що ви говорили з містером Джонсом… з Девіном?

— Та так, — відповів Майк. — Йому недавно було сумно, але тепер уже краще.

Я промовчав, але відчув, як щоки заливає рум’янець. Коли я наважився подивитися на Енні, вона всміхалася.

— Девіне, ласкаво просимо у світ Майка, — сказала вона. А що вигляд у мене, певно, був такий, наче я проковтнув золоту рибку, то вона лунко розсміялася. Приємним сміхом.

* * *

Того вечора, коли я вертався пляжем із «Джойленду», вона стояла в кінці дерев’яного помосту й чекала мене. Вперше за весь час я побачив її у блузці й спідниці. І була вона сама. Теж вперше за весь час.

— Девіне? Є хвилинка?

— Звісно. — Я піднявся до неї піщаним схилом. — А де Майк?

— У нього тричі на тиждень фізіотерапія. Зазвичай Дженіс — це його терапевт — приходить вранці, але сьогодні я попросила її прийти ввечері, бо хотіла поговорити з вами наодинці.

— А Майк про це знає?

Енні гірко всміхнулася.

— Можливо. Майк знає набагато більше, ніж слід. Я не питатиму, про що ви говорили після того, як він спекався мене сьогодні вранці, але здогадуюся, що його… прозріння… не стали для вас несподіванкою.

— Він розказав, чому він у візку, от і все. І згадав про те, що на минулий День подяки хворів на запалення легенів.

— Дев, я хотіла вам подякувати за змія. Мій син дуже неспокійно спить уночі. Не те щоб йому щось боліло, просто важко дихати уві сні. Це як