Стівен Кінг - Країна розваг

— О! — Жінка наче трохи здивувалася. — Я так досі й не назвалася. Енн Рос. — І вона простягла руку.

— Я б потиснув, місіс Рос, але я правда дуже брудний. — Я показав їй руки. — Змія, мабуть, теж заквецяв.

— Треба було намалювати Ісусу вуса! — розсміявся Майк і знову зайшовся кашлем.

— Майку, мотузка трохи ослабла, — зауважив я. — Намотай трохи. — Поки Майк намотував, я на прощання попестив Майло по голові й пішов собі в бік містечка.

— Містере Джонс! — гукнула Енн.

Я розвернувся. Вона стояла, випроставши спину й піднявши підборіддя. Мокра від поту футболка обліпила тіло й підкреслювала дуже гарної форми груди.

— Я не місіс, а міс Рос. Але, раз уже ми познайомились як слід, може, називатимете мене Енні?

— Запросто. — Я показав на футболку. — Що за змагання? І чому лежачи?

— Бо це стрільба з лежачої позиції, — пояснив Майк.

— Сто років цього не робила. — Різкуватий тон свідчив про те, що тему вона продовжувати не хоче.

Що ж, про мене. Я востаннє помахав Майку, і він відповів тим самим жестом. І заусміхався. Усмішка в малого була фантастична.

Пройшовши пляжем сорок чи п’ятдесят ярдів, я розвернувся, щоб ще раз на них подивитися. Змій уже спускався, але поки що ним досі правив вітер. Вони дивилися вгору, на нього, — жінка з рукою на синовому плечі.

«Міс, — подумав я. — Міс, не місіс. Цікаво, чи є в тому великому старому вікторіанському будинку з сімдесятьма ванними містер?» Те, що я його ніколи не бачив, не означало, що його нема. Але я мав великі сумніви. Я думав, що вони живуть самі. Удвох.

* * *

Жодного роз’яснення від Енні Рос наступного ранку я так і не отримав, зате багато різного почув від Майка. А ще мене напоїли розкішним фруктовим смузі. Вона сказала, що сама готує йогурт. Усередині були бозна-де роздобуті свіжі полуниці. З «Кондитерської Бетті» я приніс круасани й чорничні мафіни. Майк випічку їсти не став, але допив свій коктейль і попросив ще один. Судячи з того, як відвисла щелепа в його матері, то було щось екстраординарне. Але, напевно, не в поганому розумінні.

— А ти точно подужаєш іще один?

— Ну, може, половинку, — сказав він. — А що таке, мам? Це ж ти завжди кажеш, що свіжий йогурт допомагає роботі кишковика.

— Майк, думаю, обговорювати твій кишковик о сьомій ранку недоречно. — Вона підвелася й кинула на мене погляд, сповнений сумніву.

— Не хвилюйся! — весело заспокоїв її Майк. — Якщо він буде до мене чіплятись, я нацькую на нього Майло.

Його мама враз почервоніла.

— Майкле Еверет Рос!

— Вибач. — Хоча, судячи з вигляду, малий не шкодував. Очі в нього поблискували.

— Не переді мною, а перед містером Джонсом вибачся.

— Згода, згода.

— Містере Джонс, наглянете за ним? Я ненадовго.

— Нагляну, якщо зватимете мене Девін.

— Домовились. — Вона швидко пішла помостом, зупинившись один раз, щоб кинути погляд через плече. Думаю, їй дуже хотілося повернутися, проте зрештою перспектива запхати ще кілька корисних калорій у свою хворобливо худу дитину взяла гору, і вона пішла в дім.

Майк дивився, як вона йде вгору сходами на заднє патіо, і зітхнув.

— Тепер доведеться пити.

— Ну… так. Ти ж сам попросив.

— Тільки тому, що хотів поговорити з вами без її втручання. Тобто я люблю її і все таке, але вона вічно втручається. Наче моя хвороба — це велика ганебна таємниця, яку нам треба зберігати. — Він стенув плечима. — У мене м’язова дистрофія, от і все. Ось чому я у візку. Знаєте, я можу ходити, але скоби й костури дістають.

— Мені шкода. Це фігово, Майку.

— Напевно, так, але я цим хворію, скільки себе пам’ятаю, то яка різниця? Тільки в мене особлива МД. М’язова дистрофія Дюшенна — так вона називається. Більшість дітей, у яких вона є, загинаються ще підлітками чи ледве доживши до двадцяти.

Ану скажіть мені — як відповідають десятирічному хлопчикові, котрий щойно повідомив вам, що живе в очікуванні смертного вироку?

— Але… — Він настановчо підніс догори вказівний палець. — Пам’ятаєте, вона розказувала, як я хворів торік?

— Майку, ти не мусиш усе це мені розповідати, якщо не хочеш.

— Так, але я хочу. — У його погляді читалася наполегливість. Може, навіть нагальність. — Бо ви хочете це знати. Може, вам навіть потрібно це знати.

Я знову згадав Фортуну. Дві дитини, повідомила вона мені. Дівчинка в червоній кепці та хлопчик із собакою. Вона сказала, що в когось із них є дар бачення, однак не знала, в кого саме. Здається, тепер це знав я.

— Мама каже, я думаю, що перехворів. Хіба схоже, що я перехворів?

— Кашель досі сильний, — нерішучо мовив я. — Але в усьому іншому…

Як закінчити, я не знав. «В усьому іншому твої ноги нагадують дві ні до чого не придатні палиці? В усьому іншому ти маєш такий вигляд, ніби ми з твоєю мамою могли би причепити тобі ззаду до сорочки мотузку і ти злетів би в повітря, мов повітряний змій? В усьому іншому, якби я змушений був робити ставку на те, хто з вас проживе довше — ти чи Майло, то свої гроші я б поставив на собаку?»

— Я звалився з запаленням легенів одразу після Дня подяки. Коли через кілька тижнів у лікарні мені не покращало, лікар сказав мамі, що я, мабуть, помру і що вона має, ну, готуватися до цього.

«Але він казав це так, щоб ти не чув, — подумав я. — У твоїй присутності такої розмови вони не вели».

— Але я вижив. — Майк промовив це з певною гордістю. — Мамі навіть дідусь подзвонив. Здається, вони розмовляли вперше за довгий час. Не знаю, хто йому сказав, що відбувається, але в нього скрізь свої люди. То міг бути хто завгодно.

«Скрізь свої люди» прозвучало трохи параноїдально, але я промовчав. А згодом дізнався, що нічого параноїдального в тому не було. У Майкового діда справді скрізь були свої люди, і всі вони віддавали честь Ісусу, прапору, Національній стрілецькій асоціації, хіба що, може, не в тому порядку.

— Дід сказав, я поборов пневмонію, бо на те