Тетяна Пішнюк - Гра в королеву

Маруся сіла. Їй постійно в голові крутилася фраза — «загинув Роман». Але як він міг загинути? Це ж Роман! Йому, здавалося, підвладне було все. Та він же керував будь-якою ситуацією!

Маруся не могла повірити. Глянула на Петра. Той очікував її погляду. Він був блідим і розгубленим, видно, також не йняв віри в те, що трапилося.

— Марусю, так склалося, що ти була Романові найближчою людиною… — замовк на мить. Зібравшись, продовжив: — Він передчував свою смерть, навіть не засмучувався. Так легко говорив про це… А недавно сказав мені, що не хоче померти саме тепер, коли з'явилася надія на щастя. І справді виглядав щасливим, як ніколи раніше. Він по-справжньому радів. Мабуть, так, як тільки в дитинстві… Останнім часом навіть друзям не дозволяв називати його Тунгусом. Казав, що тепер сама королева називає його на ім’я…

— Як загинув Роман?.. — нарешті наважилася запитати Маруся.

— Учора, після дзвінка до тебе, він увесь вечір загадково всміхавсь. Я ще пожартував, що, мабуть, королева відкрила секрет щастя. Роман на те сказав, що королева і є саме щастя, а цей секрет він знає вже багато років. Не знаю, чому він так очікував сьогоднішнього вечора… У вас мала бути зустріч?

— Він мав заїхати за мною на дачу до Валі… І я пообіцяла сказати… — Маруся не могла говорити, їй стискало горло.

— Ти щось гарне мала йому сказати… — Петро сумно похитав головою. — І я здогадуюся що… Він, мабуть, також здогадався…

— То було не тяжко… — Маруся прикрила очі, але сльози просочилися крізь вії, залишивши на щоках мокрі доріжки.

— Правильно, Марусю, поплач, — Валя дістала серветку і подала подрузі, а в самої очі були вже червоні — заплакані.

— Я не встигла йому сказати…

— Він усе зрозумів, Марусю…

— Не про те…

— А про що? — здивувався Петро.

— Що в нього є донька…

Всі незмигно дивилися на Марусю. Кожен подумав про одне й те саме. Не треба мати багато розуму, щоби зрозуміти — хто Романова донька.

— Думала, ще встигну… Життя попереду… Одружимось — і скажу… — жінка говорила уривками, на скільки вистачало короткого дихання. — Як він загинув? — повторила запитання.

— Роман учора поїхав раніше. Нас залишив догравати в більярд. Хтось зателефонував — і він нашвидку зібрався, сказав, що має справи. Дав ключа від кабінету і папку, щоб я поклав у сейф. Я пожартував, чи не боїться ключ від сейфу залишати. Роман розсміявся, сказав, що це я маю боятися, бо маю ключ від його таємниці. Ми планували зустрітися сьогодні вранці: я — повернути йому ключ, а Роман мені — вже підписану угоду, — Петро глянув на сейф, дістав із кишені ключ. — Що з ним робити?

— Треба відчинити сейф, — сказала Сквирська і глянула на Марусю.

— Хіба ми можемо це зробити? — витирала сльози Маруся.

— Ти повинна це зробити, — запевнила Сквирська. — Це — його сейф. А тобі Роман довіряв найбільше. Невідомо хто згодом добереться до сейфа. Розумієш, Марусю, там може бути щось важливе для Романової репутації, а може, й для нас. Ми ж не знаємо, хто його вбив…

— То його вбили?! — вигукнула Маруся.

— Хатня працівниця знайшла Романа у машині в гаражі.. З кулею в скроні та пістолетом у руках. Імітували самогубство… Зоя, прийшовши зранку прибрати (вона тричі на тиждень приходила), побачила, що гараж тривалий час відчинений і ніхто не виходить, пішла перевірити… Ну і… Така картина, Марусю…

— Вони йому погрожували останніми днями… — Маруся склепила повіки, щоби стримати сльози.

— Ти знаєш, хто? — запитала Сквирська.

— Ні… Просто ми з Романом одного вечора тікали від погоні на машині…

— І що він тоді тобі сказав?

— Нічого. Віджартувався, що то така гра в квачика…

— Гра була жорстокою… І Роман її програв, — кивала головою Сквирська. — Ми не можемо знати, хто замовив ту гру. Я намагалася щось вивідати у слідчого, але нічого особливого й не дізналася… Тому буду наполегливою, Марусю. Міліція ще не встигла оглянути в клубі нічого. Не думаю, що забаряться. Маєш зробити це першою, — показала на сейф.

— Але… — жінка не знала, що сказати.

— Не зволікай, — додала Лара. — Світлана права. Зберися із силою, Марусю. Ану ж там є речі, що їх не мають бачити сторонні.

Маруся рішуче повернула ключем. Двері беззвучно відчинилися. Нічого особливого не виявилося. Акуратними купками лежали папки. Роман у всьому любив порядок.

— Папки, — Маруся провела пальцями по гірці.

— Діставай… — порадив Петро.

— А що я в них зрозумію?

— Спробуємо разом.

Папки поклали на стіл. Якісь плани, угоди, звіти… Петро відклав дві папки.

— Це — наша угода… Не встиг підписати. А це щось цікавеньке, треба, — простягнув Марусі. — Візьми, згодом сядемо і вникнемо.

У сейфі залишилася золота статуетка тонкостанної дівчини з крилами. Річ дуже красива, витончена. Валя захоплено подивилася на неї і, не втримавшись, взяла.

— Ой… А там конверт. Може, лист який, — показала на дно сейфа.

Маруся взяла конверт без марок, без будь-яких знаків і позначок, лише з одним словом, написаним золоченим гелем — «Королеві». Тримала конверт, не зводячи погляду з єдиного на ньому слова. Знала: цей лист — для неї, і вона повинна його відкрити. Пальці самі дістали складений навпіл аркушик.

Жінка читала, вбираючи в себе зримі німі слова, але Романів голос та інтонація почали вторити їй, озвучувати кожне слово.

«Моя Королево! Ти читаєш листа? Значить, я тебе більше не побачу. Ні, не так. Я бачитиму тебе завжди, де б не був, — у Раю чи в Пеклі. (Хоча в першому — сумнівно). Я любитиму тебе завжди, як і нашу Принцесу. Бережи її. І, якщо вважатимеш за потрібне, скажи, хто справжній батько. Шкода, що за життя не смів (не мав змоги) назвати її донькою. Але вже те, що вона є — та ще й така красива і розумна, — дає мені право вважати, що я найщасливіший у світі. Дуже хочу, щоби й ти з дітьми була щасливою. За життя не зумів цього зробити. Спробую звідси, — якщо це можливо.

Пам’ятаєш того ключика, якого дав у машині? Це єдине, що міг тобі залишити. Ти — розумна жінка і зможеш розібратись у всьому… Поклич на допомогу свою героїню. Ти розумієш, про кого мова? Вона у вашому реальному світі реально зможе тобі допомогти. І ще… Якщо хоч трішки залишив у твоїй душі гарного спогаду — згадуй про мене… Візьми на згадку цю статуетку. Вона — втілення твого образу. Ти була моїм крилатим Янголом, моєю солодкою мукою, моєю Королевою.

Прощай, Королево. Зумій бути