Тетяна Пішнюк - Гра в королеву

class="p1">— Ми, Марусю, не враховуємо одного — ментальності. У кожного народу свої традиції. Ось ми, українці. Заробили гроші. Хто як. Одні кілька років економили на найнеобхіднішому, щоби приїхати сюди і спустити їх за тиждень. А потім цей подвиг повторити через кілька років. Інші не знають навіть, де вони беруться, а приїздять сюди і так само, тільки ще з більшим розмахом, розтринькують. Нікого не цікавить, хто обслуговує, хто вигадує увесь цей антураж багатого життя. Для нас ці аборигени — дикуни, особи другого ґатунку, бо вони обслуговують. Жоден із нас не спромігся поцікавитись історією, традиціями цього народу. Щоб знати куди їдемо, до кого, що нас може очікувати там, де життя ой як відрізняється від нашого… Ми вважаємо, що гроші роблять усе. Я тоді теж так думав. Будучи молодим, перспективним, уже маючи свій (хоч і невеликий) бізнес, дружину-красуню і багато порожніх амбіцій — думав, що схопив Бога за бороду. Аж поки мене життя схопило за всі місця…

— Ви досі не втратили надію повернути Алісу?

— Після того, як вивчив традиції і звичаї цього народу, як знайшов тут партнерів по бізнесу, приятелів і навіть друзів… — він знову замовк. — Я вже не маю надії побачити Алісу.

— Однак ви щороку приїжджаєте сюди…

— Знаєте, злочинця тягне на місце злочину…

— А ви вважаєте себе злочинцем? — здивувалася Маруся.

— А ви вважаєте жертвою?

— Радше — так.

— Пам’ятаєте: незнання закону не звільняє від відповідальності за злочин.

— Ви самі себе покарали таким способом — щороку приїздити сюди і ятрити спогадами душу?

— Душа моя вже не боїться жодної отрути. А спогади… Їх також нічим не витравити. Це те, що завжди з нами… Вас теж вони вивели серед ночі до моря. Правда ж? — глянув на Марусю, очікуючи підтвердження своїм словам.

— Не скажу, що саме вивело мене серед ночі… Мабуть, повний місяць…

— Ви так реагуєте на повню?

— Так. Як і всі емоційні люди, певним чином залежу від фази місяця.

— Те, що ви емоційна, я зрозумів.

— Вибачте за надмірність емоцій. Я себе не виправдовую… Взагалі, наші зустрічі викликали в мене неадекват. Поки що цього пояснити не можу.

— А ви все намагаєтеся пояснювати?

— Звичайно… Правда, не завжди вдається. А хто така Маша? — несподівано запитала Маруся.

— Маша… — повторив без жодної емоції Віктор. — Жінка, яка… — підбирав слова.

— Та, яка любить? — продовжила Маруся.

— Не знаю…

— Що тут знати? Вона абсолютно влаштовує вас. Жінка, яка не вимагає навзаєм свого кохання нічого. Її задовольняють нечасті зустрічі з вами, такі ж нечасті знаки уваги. Це допомагає їй в отому, другому, житті залишатися терплячою дружиною, гарною доброю мамою, порядною невісткою. Ця велика таїна є стимулом усього її життя. Маша знає ваші болі, постійне відчуття вини, яка не дає вам змоги спізнати повноту справжнього життя, і впевнена, що так буде завжди. Вона матиме сім’ю, котру, як порядна жінка, не кине, у вашій особі — мужчину, якого любить і біля якого задовольняє свої жіночі амбіції. А ви все це знаєте, і вас усе це влаштовує — ніби й особисте життя є, але не треба ні за що відповідати. Бо коли що й трапиться з тією жінкою, то це вже буде не ваша сумна історія.

— Суворо… — проказав Віктор, дивлячись на море.

— Заперечте, — запропонувала Маруся.

— Хотів би… — знову замовк.

— Але?.. — наполягала на продовженні жінка.

— Але… Але, Марусю, ви щойно розшифрували підтекст мого життя. І я ніяк не втямлю, як вам вдалося після кількох випадкових зустрічей так чітко зчитати давній палімпсест. Я сам не міг його збагнути…

— Могли, Вікторе. Але ви підсвідомо чи свідомо вибрали такий шлях. Самі від себе сховалися в кокон. Відчуття провини перетворило вас на лялечку, воно паралізує, не дає почуватися вільним. Ви наче й живете повноцінним життям — кар’єра, друзі, жінка (хоч і чужа), а повноти не відчуваєте. Вас постійно переслідує минуле.

— А вас, Марусю?

— І мене, — подивилася пильно в очі. — Але цієї ночі я закрила завісу в минуле. Знаєте, відчула таку легкість.

— Я теж хочу закрити завісу. Допоможіть.

Слова Віктора прозвучали так щиро і, навіть, благально, що Маруся підвелась і якусь хвилину замислено розглядала його. Раптом відчула незбагненну відповідальність за цього дорослого кремезного чоловіка.

— Дай руку! — перейшла на ти.

Взяла за простягнуту руку і повела ближче до моря. Місячна дорога трохи змінила радіус — дальній край ближче підтягнувся до високого скелястого берега. Море зачаїлось і лише злегка погойдувалося під їхніми поглядами. Вони підійшли до нього впритул, щоби вчинити таємний ритуал, який вигадала Маруся.

— Ти щойно вкотре пропустив через себе найболючішу подію життя, що не давала заспокоєння. Виповів мені найбільший свій біль. Цей краєвид, бачиш, — показала перед собою рукою, — і є завіса. Аліса залишилася за нею. Їй добре по той бік. Бо кому дуже погано, той шукає шляху додому. Дозволь їй бути там. Опусти завісу і почни нове життя — по цей бік.

Двоє дорослих людей трималися за руки, дивлячись вдалину, й очікували дива. А можливо, диво очікувало їх. Позаду почулися швидкі кроки, що раптом затихли. Обоє озирнулися.

— Мамо?! — здивувалася Маруся.

— Як же ти мене налякала! — ледь вимовила Ірина Іванівна. — Пропала з ліжка… Я думала, що тебе турки вкрали. Господи, Марусю!

— Ну це вже ні… Досить… — сказав Віктор.

— Це хто? — вже отямилася мама.

— Це Віктор. Ми з ним новий сценарій пишемо.

— Він сценарист?

— Радше — герой! Сценарист вище… — подивилася на небо.

2009–2010 pp.