Тетяна Пішнюк - Гра в королеву

це ви? А я, незрозуміло чому, так переполохалася дзвінка, що аж руки затремтіли, — полегшено зітхнула жінка.

— Ви де? — запитала стримано Світлана.

— Я у подруги на дачі, — знову насторожилася Маруся.

— Можете приїхати у Київ?

— У тебе щось трапилося? — вперше перейшла на «ти».

— Трапилося… — замовкла на мить. — Я пришлю шофера з машиною, або Петра.

— Петра?.. — задумалась. — А, так… Ні… — розгубилася Маруся. — Потрібно дуже швидко приїхати?

— Бажано… Якщо ти можеш це зробити…

— Думаю, так, — глянула на Лару. — Чорт! Вона ж пила вино!

— Хто, Марусю?

— Лара… Тепер мені нічим їхати…

— Багато пила?

— Ні. Не дуже…

— Тоді… Тоді, Марусю, виїжджайте. Якщо якісь проблеми виникнуть на дорозі, маю на увазі ДАІ, телефонуєш мені…

— Гаразд! Але…Чекай… Я ж не запитала Лару, — глянула на подругу, а та вже кивала головою. — Виїжджаємо…

Кілька хвилин жінки мовчки дивились одна на одну. Чекали, доки Маруся отямиться і щось прояснить. Але та втупилась у свій телефон і ніяк не могла опанувати себе. Вона й сама нічого не знала.

— Марусю, що трапилося? — першою не витримала Лара.

— Не знаю… Але щось точно трапилося…

— З ким, чи в кого? — випитувала Валя.

— У Світлани…

— А чому вона телефонувала саме тобі?

— Саме мені? — спохватилася Маруся. — Справді… Діти!

Вона намагалася знайти у мобілці номер батька і ніяк не могла справитися з цією звичною операцією.

— Марусю, заспокойся, — взяла її за плечі Світлана. — Так жодну проблему не розв’язують. Кому ти хочеш телефонувати?

— Батькові!

— Спокійно шукай номер…

— Ось! — натисла на кнопку. — Татку! Як діти?!

— Малюють… — відповів розгублено батько. — Чому ти така стривожена, дитя?

— Малюють?.. Просто малюють?..

— Марусю, не лякай мене. Що в тебе трапилося? — розхвилювався батько.

— Нічого, татку… — полегшено зітхнула Маруся. — Правда… Просто хотіла почути, що у вас усе гаразд.

— Ти якимось дивним голосом говорила, дитино, — теж зітхнув полегшено.

— Усе, татусю, відпочивайте. Увечері я буду.

Маруся затисла телефон і заплющила очі. Жінки чекали, поки опанує себе. За якусь мить справилася із хвилюванням і глянула на Лару.

— Ларонько, пробач, але змушена тебе просити…

— Давай без зайвих церемоній, — перебила та подругу. — Бери свою сумку.

— Ви що — вирішили без нас їхати? — стрепенулася Світлана.

— Та ви лишайтеся, ми з’ясуємо, що там трапилось і приїдемо, — мовила Лара.

— А давайте ми разом це з’ясуємо, — рішуче сказала Валя.

— У тебе ж чоловік сьогодні — уродинник, — нагадала Маруся.

— Я пам’ятаю… По-перше, йому сьогодні не шістнадцять, — намагалася пожартувати Валя. — Крім того, я думаю, доки повернеться Костик, ми вже будемо на місці.

— Валю, зваж, ми не знаємо, що трапилось у Світлани. Можливо, доведеться затриматися, — попереджувала Маруся.

— Якщо доведеться затриматися… Значить, так буде треба.

Машина рухалася в напрямку столиці. Всі сиділи напружено, мовчали. Ніхто не наважився висловити здогадок — що могло трапитись у Світлани, аби вона так терміново викликала Марусю. І, власне, чим вона може допомогти такій впливовій жінці, як Сквирська?

Маруся намагалася не гарячкувати, щоби хоч якось систематизувати думки, котрі роїлися в голові. Але жодна з них не затримувалася, здоровий глузд одразу ж відкидав її, як божевільну. Так ні до чого не додумавшись, Маруся озвалася до подруг.

— Дівчата, хоч одна з вас може щось сказати?

— А що тут скажеш, Марусю? Треба просто доїхати і запитати.

— Ой! — спохопилася Маруся. — А куди їхати, де її шукати?

— Телефонуй, — порадила Валя.

Маруся раз за разом натискувала на кнопку мобілки. Чула офіційний голос, що абонент розмовляє по телефону. Вони вже в’їхали в місто, як раптом озвалася Світлана.

— Марусю, ми ж не домовилися, де зустрічаємось. Я вибігаю з кабінету, їду до Романового клубу. Там чекатиму тебе.

— Добре, — тільки й мовила Маруся. — Чому до Романового клубу?

Жінки перезирнулися. Маруся тільки знизала плечима, не знаючи жодної відповіді на свої німі запитання.

— Я правильно зрозуміла — нам до клубу? — озвалася Лара.

— Так, Ларонько, — підтвердила Маруся. — Пробач… Щось мене глючить. Ой, дівчата, у мене душа не на місці…

— Ти не нервуйся передчасно, — заспокоювала Світлана. — Взагалі-то полковниця не права — зателефонувала, налякала, нічого толком не сказала… Невже тяжко було зразу все пояснити?..

— У тому то й річ, Світлано, що наша полковниця дуже розумна й виважена жінка. І якщо вона вирішила нічого не казати, значить, так треба. Та що гадати? Слухайте, поки ми переїдемо через місто, зателефоную Романові. Він може щось знати, раз ми збираємося в клубі.

Маруся кинулася до телефону набирати Романа. Кілька разів поспіль натискала кнопку виклику, але абонент був поза зоною доступу.

— Нема… — видихнула із себе Маруся.

— Ну й облиш займатися вичисленням невідомого, — озвалася Лара. — Зараз доїдемо, і все стане зрозуміло.

Після її слів метушня справді притихла. І Маруся притихла, перестала шарпатися, незмигно дивилася на телефон, наче щось хотіла зчитати з маленького погаслого екранчика. Її паніка перетворилася на незворушне очікування чогось (була вже переконана) гіркого і невідворотного.

Ще з повороту Маруся побачила Світлану, яка ходила біля свого джипа і нервово курила. Петрова машина була припаркована поруч. Тільки-но Лара пригальмувала, Маруся вискочила з машини і кинулася до Світлани. Та різко викинула сигарету і напружено збиралася з духом, аби щось повідомити Марусі. Вони ще кілька секунд беззвучно стояли одна навпроти одної.

— Марусю… — підбирала слова. — Розумієш… Загинув Роман.

— Роман?.. Ні… Він не міг…

Маруся відійшла вбік, закрила очі долонями. Мозок відмовлявся приймати таку новину. Серце настільки прискорило биття, що відчула нудоту і тремтіння ніг. Валя взяла подругу за лікоть:

— Марусю, треба сісти.

— Що? — не могла зрозуміти.

— Ходімо зі мною.

Маруся покірно пішла. На порозі її вже чекали Петро з подругами. Мовчки зайшли в клуб. Усе довкруж здалося зовсім не таким, як було востаннє. Жодного звуку. І ця тиша почала розривати скроні жінки.

— Озвіться хто-небудь… — благально попросила Маруся.

— Тримайся, — взяв її за плечі Петро. — Пройдемо в цю кімнату… — показав на відчинені двері.

Мабуть, єдина кімната, в якій Маруся не була. Це, радше, кабінет із великим письмовим столом і припасованим до нього овальним, навколо якого кілька стільчиків.

Запахло м’ятою, і Маруся роззирнулася. Цей запах вивів її з оціпеніння. На столі стояло кілька чайничків і чашечок. Дівчина з підпухлими від сліз повіками стримано розливала чай. Вона вже не плакала, тільки час від часу ворушила вилицями, наче стримуючи біль. Маруся знала, що весь персонал клубу любив Романа, незважаючи на його суворість та вимогливість. Він тримав дисципліну і непорушний порядок, але й чітко знав, у кого які проблеми. І вони ставали його проблемами. Все, що можна вирішити — він вирішував. Через таку небайдужість його любили