Тетяна Пішнюк - Гра в королеву

Той, хто любить Тебе».

Маруся дивилася на лист і не могла підняти погляду. Щось тяжке висіло на повіках. Мабуть, горе. Воно притискало її до паркету. Відбирало мову. Хотіла щось сказати друзям, але вирвалося тільки ридання, почавши стрясати нею, наче пропасниця. Дві Світлани одночасно кинулися до неї. Сквирська взяла листа і поглядом запитала, чи можна прочитати. Маруся ствердно кивнула головою.

Усі затихли. Навіть Маруся перестала плакати. Сквирська читала вголос. Із кожним словом тяжче й тяжче вимовляла слова. Жінка силою примушувала свої сентименти мовчати.

— Той, хто любить Тебе, — закінчила вона майже пошепки.

— Жодного імені… Роман боявся, що цей лист може потрапити в чужі руки. Він містить якусь важливу інформацію, Марусю. Це не лише зізнання у коханні.

— Він усе знав… — мовила Маруся, прикриваючи очі.

— Що знав? — перепитав Петро.

— Те, що Яринка — його донька… Але звідки? — вона запитувала у себе, чи в друзів. — І мовчав…

— Марусю, про який ключик мова? — запитала Сквирська.

— Пробач, що наполягаю. Розумію, що тобі не до цього. Але героїня, про яку писав Роман, думаю, саме я. І маю тобі в чомусь допомогти. Тому дуже не хочу, щоби було пізно.

— Ключик… — Маруся хотіла всміхнутися, пригадавши, як у машині Роман поклав його у долоню і поцілував її, але вийшла якась болісна гримаса. — Він разом із ключиком дав мені ще й кейс, сказав, що то подарунок на день народження. Боже! Роман передчував свою смерть… Чому ж я нічого не відчувала?

— Де ти поклала того кейса? — продовжувала запитувати Сквирська.

— Дома… На шафі… Я там тримаю все, що не потрібне під руками…

— Ти ще не дивилася, що в кейсі?

— Ні… Я ж пообіцяла відчинити його в день народження.

— І коли це?

— Через тиждень…

— Нам доведеться порушити твоє слово, Марусю…

— Але ж Роман просив…

— Він не хотів, щоби ти передчасно про щось довідалася, — сказала Сквирська. — А тепер ми просто зобов'язані скористатися тим ключиком. А що як він допоможе дізнатися, хто погрожував Романові! Тим самим випередимо їхні дії. А те, що його вбили не просто, аби перестав існувати на світі такий чоловік, — зрозуміло. Тут замішані гроші… Я думаю, великі гроші.

— Але ж він уже не займався такими справами… — мовила невпевнено Маруся.

— Ми нічого про нього не знаємо. Якщо він зараз і не займався, то минуле, однак, так просто ще нікого не відпустило.

— Їдемо до мене, — сказала коротко Маруся і взяла лист.

— Не забудь це… — простягла їй статуетку Валя.

— Крилатий Янгол… — взяла золоту дівчину Маруся. — Крилатий Янгол… — повторила і поклала статуетку в сумочку разом із листом..

Усю дорогу в машині Маруся думала про Романа, про останні з ним зустрічі. Тільки відчула себе захищеною, як це відчуття щезло разом із чоловіком, який був у її житті, бо не міг не бути. І вона в уяві почала писати йому листа у відповідь:

«Ти не був випадковим. Ти був неминучим. І повернувсь у моє життя, коли, здавалось, уже ніщо не принесе радості, не переінакшить моїх поглядів на саме життя й на чоловіків. Я спершу навіть не усвідомила, що Ти став ковтком свіжого повітря у тісній комірці моєї призвичаєної одноманітності. Ти подарував мені казку, де я була Королевою, центром Всесвіту, маленькою дівчинкою, під Твоїм надійним захистом і такою бажаною для Тебе! Дякую, що Ти дав мені змогу, хоч і недовго, побути Королевою. Дякую, що Ти був у моєму житті й подарував мені відчуття потрібності та впевненості в собі, у світі, в людях… Життя непередбачуване, а смерть несподівана. Життя дало мені казку, а смерть — одібрала. Я знала втрати, але ти — найбільша з них. Смерть вирвала шматок моєї душі. Тепер не знаю, чим вона заповниться. Хіба що — скорботою і спогадами. Я вдячна Тобі до сліз, до ридання, до відчаю, що Ти був. Це страшне слово „був“ означає, що Тебе вже нема. Твоє тіло поки ще на землі… Ти залишив по собі будинки, доньку, фотографії і спогади… Я згадуватиму Тебе завжди… Прости мою гординю, що за життя не дала Тобі можливості назвати Яринку донькою. Але я щаслива тим, що Ти знав про своє батьківство. Хай Тобі буде там краще, спокійніше. Прощай, Ромчику!

Та, яка…»

Маруся не змогла навіть в уяві підписатись, як Роман. Щось зупинило її. Та, яка? — запитала саму себе. Яка збиралася заміж, народила від нього доньку… Яка зуміла оцінити чоловіка за його достоїнствами, якій безмежно шкода цього незбагненного чоловіка, яка тужитиме за ним… Але чи та, яка любить? Вона не знала. Не могла навіть тепер, у цю хвилину, коли відчула неймовірно велику втрату, відповісти самій собі.

Вони гуртом без слів піднялися до Марусі. Батько, привітавшись із друзями, мовчки очікував доньчиного пояснення. Він був таким стривоженим, що зблід, і Лара вирішила сама йому розповісти. Тримаючи під руку, повела на кухню. Діти теж відчули тривогу, почали допитуватися мами, чому вона заплакана. Світлана взялася за нелегку справу — пояснити їм про смерть дядька Романа. Яринка заплакала гірко і невтішно. А Лесик одразу побіг до мами.

— Мамо, дядько Роман не міг померти! Він обіцяв повезти мене у село. А все, що обіцяв — виконував! Чуєш, мамо! — шарпав за руку.

— Синичко, — нагнулася Маруся, витираючи сльози. — Дядько Роман не з власної волі помер. Він зовсім не хотів тебе підвести. Смерть, Лесику, — це те, що приходить не запитуючи.

— Але ж він сильний! — не здавався хлопчик.

— Смерть — це те, що найсильніше… — обняла і поцілувала сина. — Піди до тьоті Свєти, бо нам треба дещо з’ясувати, маємо одну справу. Ми з вами поговоримо пізніше. Гаразд?

— Добре, мамо… Але я… — знову запротестував малий.

— Олесю! — сказала суворо. — Все, досить, решту — пізніше!

Маруся дістала із шафи кейс і не могла пригадати, куди поділа ключик. Передивилась усі шкатулки, скриньки і сумочки. Почала нервуватися.

— У чому ти була зодягнена? — запитала Сквирська.

— Зодягнена? — задумалася Маруся. — То було перед восьмим березнем… Ще холодно… В шубі! — кинулася до шафи і справді намацала в кишені ключика.

Дивилася то на ключика, то на кейс і ніяк не могла зважитися відчинити. Глянувши на Петра, простягнула йому ключ. Чоловік, не вагаючись, швидким рухом відчинив кейс.

— Тут папери. Бери, Марусю.

Маруся дістала папери, дивилася на них, але нічого не могла збагнути. Знайшла поглядом Лару.

— Можеш глянути?

Лара гортала папери, час від часу позираючи на Марусю.

— Ну, що там? — не витримала та.

— Це — документ на дарування, Марусю…