Данило Борисович Яневський - Таємниця Михайла Грушевського

Незаконний, антидержавний, пробільшовицький, руйнівний характер цього зібрання та ухваленого ним рішення є очевидним. Група громадян Російської республіки у кількості лише 15 осіб, а саме: українські есдеки Матушевський, Петлюра, Пісоцький, Порш, Ткаченко, есери – Севрюк, Ковалевський, Шаповал, есер Ніковський, більшовики Затонський, Крейсберг, Пятаков, російський есер Сараджев, бундівець Рафес, об’єднаний єврейський соціаліст Зільберфарб, а також анонімні «представники Київської ради солдатських депутатів і представники Харкова, Катеринослава й Одеси»[210] згаданим рішенням:

– утворили незаконний орган влади;

– «розповсюдили» його «юрисдикцію» на всі чинні законні органи влади;

– відмовилися тим самим підтримати законний центральний уряд у його протистоянні із заколотниками;

– відмовилися надалі підпорядковуватися центральному урядові, заявивши про свою «відповідальність» лише перед громадською організацією, якою продовжувала бути УЦР;

– незаконно розповсюдили свою «владу» на дев’ять губерній Росії, назвавши їх «Україною»;

– включили до складу незаконного органу влади представників політичної сили, яка вчинила державний заколот і незаконно, збройним шляхом захопила владу в державі.

Проти ночі 27 жовтня, після бурхливого шестигодинного обговорення Мала рада (кількість учасників засідання знову залишилася невідомою) під відчайдушним тиском українських есерів (персонально – М. Ковалевського) ухвалила, без перебільшення, історичну резолюцію: «признаючи, що влада як в цілій державі, так і в кожному окремому краю повинна перейти до рук революційної демократії (а саме нею вважали себе українські націонал-соціалісти. – Д. Я.), і вважаючи недопустимим перехід всієї влади до рук рад робітничих та солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої революційної демократії, Центральна Українська Рада (насправді – Мала рада за невідомої кількості присутніх, а також за браку відомостей про те, хто підтримав або не підтримав цей шедевр політичного мислення. – Д. Я.) висловлюється проти повстання в Петрограді і буде завзято боротися зі всякими спробами піддержки цього повстання в Україні».[211]

Натомість громадськості пред’явили інший документ з характерною назвою «До всіх громадян України» (так, нібито Україна вже була незалежною державою). Це звернення Генерального секретаріату констатувало: в «Петрограді счинилися криваві події»; «частина населення Петрограда (це було явною брехнею[212]. – Д. Я.) за проводом більшовиків повстала озброєна проти Тимчасового правительства і хоче накинути свою волю всій Російській республіці»; Генсекретаріат, який є «вищою крайовою владою», яку створили УЦР та «ствердив» Тимчасовий уряд, «буде боротися зі всякими спробами підтримувати петроградське повстання».[213]

28 жовтня учасники засідання Малої ради (присутні «мало не всі члени», «особливо багато представників національних меншостей», «є також представник козачого з’їзду та представники ще деяких київських організацій») довідалися про саморозпуск КОРу, були ознайомлені з останніми вістками зі столиці, в яких повідомлялося: «більшовицьке повстання остаточно приборкано; військо, яке було в Петербурзі, піддалося військові Керенського, привідці більшовиків зникли». На цій хвилі МР ухвалила рішення про остаточне усунення Тимчасового уряду від керівництва дев’ятьма південно-західними губерніями: «загальне керівництво всіма розпорядженнями властей по охороні революції на всю Україну скупчується в руках Генерального секретаріату, який в своїй діяльності спирається на органи революційної демократії краю». Тим же рішенням «керівництво військовими властями було передано штабові військової округи», який негайно поставили під контроль комісарів таки «недосаморозпущеного» Комітету охорони революції.

Ще за два дні в історичній драмі захоплення влади київськими політиканами, в драмі руйнації Російської демократичної держави, прозвучали останні акорди. Генеральний секретаріат у зверненні «До війська і громадян України» любісінько, чорним по білому написав таке: «Українська Центральна Рада обрана всіма народами України і являється виразницею волі всієї революційної демократії. По суті це є Крайова рада селянських, робітничих і солдатських депутатів. Всі війська і всі партії повинні признавати власть Генерального секретаріату Української Центральної Ради і всеціло підлягати його розпорядженню»[214]. Хто і коли ухвалив оце, назавжди, мабуть, залишиться таємницею за сімома замками. Та й, зрештою, з огляду на катастрофічні наслідки цих рішень, це вже не так і важливо. Важливо знати, як ці рішення були реалізовані на практиці.

А це було так. Перший напрямок – поширення своєї «влади» на всі дев’ять так званих «українських губерній». При цьому негайно зіткнулися з протидією законних, легітимних органів влади. Слово І. Лебедєвій: після падіння Тимчасового уряду, пише вона, київські політикани пішли шляхом «пристосування» органів місцевої влади до нових умов. «Але органи місцевого самоврядування не стали реальною підтримкою уряду через переважання в їх складі представників російських політичних партій (підкреслення наше. – Д. Я.)», а якщо сказати правду – то через нелегітимний, незаконний характер влади Генсекретаріату та УЦР. Зіткнувшись з опором, ГС зробив спробу спертися на «установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам» УНР, відмовившись тим самим від спроб налагодити бодай якийсь діалог, не говорячи вже про співпрацю, з органами місцевого самоврядування. Та й взагалі: «існуюча система органів виконавчої влади» УНР, головним чином місцевого рівня, не дозволила уряду ефективно провадити в життя свою політику в регіонах. Причинами такого становища, на думку І. Лебедєвої, були як зовнішні, так і внутрішні чинники.

До зовнішніх належить негативне ставлення до українського державотворчого процесу з боку Тимчасового уряду та, згодом, ворожа політика Раднаркому РРФСР, яка «призвела до війни». До чинників внутрішніх дослідниця цілком справедливо віднесла неспроможність українських політичних партій піднестися над вузькопартійними інтересами; відсутність чіткої концепції формування місцевої влади; згубність концепції демократизації місцевої влади в умовах кризи; недостатність фінансування органів місцевої влади; партійний підхід у кадровій політиці[215]. Щодо діяльності у сфері військовій, то наслідком «державотворчої діяльності» українських націонал-соціалістів у цій площині стали «стихійна демобілізація 2 млн українців з російської армії та нищення військових структур, що мало фатальні наслідки для молодої української державності».[216]

Ще одна риса військового будівництва в часах розгортання так званих «національно-визвольних змагань українського народу» описана такими висловами: «характерна особливість керівників українських політичних партій всіх напрямків полягала в тому, що вони намагалися використати військові формування для досягнення влади, що призводило до дестабілізації політичної ситуації в країні», а це суперечить самій природі Збройних сил. Так, усі без винятку фракції УСДРП обстоювали їх формування за «трудовим принципом»; УПСР спочатку вимагала замінити постійну армію народною міліцією; після розколу ліві есери агітували за Українську червону армію, праві – за регулярну національну армію (цю ідею поділяла і УНП); центральна течія – за регулярну армію з призовом працюючих; УПСФ сформувала свою позицію лише після 1917 р. – тут їхні вимоги збігалися з вимогами «центристів» есдеків; УНП – за регулярну національну армію; дві комуністичні партії – УКП(б) та УКП – підтримували необхідність створення Червоної армії, сформованої на засадах класового принципу.[217]

Ще одна божевільна ідея українських націонал-соціалістів полягала в тому,